Бавдоліно спитав у Абдула, що він записував під час лекції, і той відповів, що нотатки арабською стосувалися деяких речей, що їх викладач розповідав про діалектику, бо ж арабська мова, безсумнівно, найкраще придатна для філософії. Провансальською ж він писав про інше. Він не хотів про це говорити, довго опирався, але погляд його немов благав попросити його ще раз, і він урешті переказав зміст написаного Бавдолінові. То були вірші, і йшлося в них приблизно про таке: "Моє кохання віддалік — несе душі моїй печаль… манить в садок, де пелена таїть тебе, любко моя…"
— Ти пишеш вірші? — спитав Бавдоліно.
— Співаю пісні. Співаю про свої почуття. Я кохаю далеку принцесу.
— Принцесу? Хто ж вона?
— Не знаю. Я бачив її — тобто не зовсім бачив, але так, немов бачив — коли був у полоні у Святій землі… одне слово, коли я переживав ту свою пригоду, про яку я ще тобі не розповідав. Серце моє запалало, і я присягнув Дамі цій вічне кохання. Я вирішив присвятити їй своє життя. Може, колись я її знайду, але боюся тієї хвилини, коли це справді станеться. Це так чудово — страждати від неможливого кохання.
Бавдоліно мало не сказав йому: ну ти й пошився в дурні, як казав його батько, але тоді згадав, що він теж страждає від неможливого кохання (хоча Беатрису він таки бачив, і образ її переслідував його ночами), і перейнявся долею свого приятеля Абдула.
Так починається міцна дружба. Того самого вечора Абдул прийшов у кімнату Бавдоліна та Поета з інструментом, якого Бавдоліно досі ніколи не бачив — у формі мигдалю, з багатьма натягнутими струнами — і, торкаючись пальцями цих струн, заспівав:
Quan h rius de la fontána…
Коли струмок із джерела
Пливе прозоро, й як щорік
Гайова рожа розквіта,
А соловей неподалік
Щебече пісню вперелив,
Удосконалюючи спів —
З ним приязниться піснь моя.
Моє кохання віддалік
Несе душі моїй печаль
Одне лиш зцілить мене ввік —
На поклик твій помчу я вдаль.
І ця спокуса неземна
Манить в садок, де пелена
Таїть тебе, любко моя.
В розлуці бути — наш уділ
Не дивно, що душа згора.
Не бачив вроди я довкіл
Серед хрещених, як твоя.
Чарів юдейки й сарацинки зваб
Не прагну, бо лиш ти мій скарб
Та чи тебе достойний я?
Невпинно жде тебе душа,
Ту, що не зраджу я повік,
Жадання волю відбира,
Не бачу сонця я увіч.
Мов терня гостре, дошкуля
Той біль, що втіху затуля,
Та співчуття не прагну я.[78]
Мелодія була ніжна, акорди будили незнані чи заснулі пристрасті, і Бавдоліно подумав про Беатрису.
— Господи Ісусе, — мовив Поет, — чому я не вмію писати такі прегарні вірші?
— Я не хочу бути поетом. Співаю сам для себе, та й годі. Якщо хочеш, я тобі їх подарую, — зворушено сказав Абдул.
— Аякже, — відказав Поет, — якщо я перекладу їх з провансальської на німецьку, вони будуть гівна варті…
Абдул став третім у їхньому товаристві, і коли Бавдоліно намагався викинути Беатрису зі своїх думок, той клятий рудоволосий сарацин брав свій нестерпний інструмент і співав пісень, які краяли Бавдолінові серце:
Як соловейко у листві
Любов дарує й заклика,
І подруга його палка
Відповіла на його спів,
Як ручая вода стрімка
Луку квітучу звеселя —
Так хороше душі моїй.
1 приязнь серце наповня,
Й не знаю втіхи я втішніш
Як та, що вища від усіх —
Любов, яку вона щодня
Дарує мені все ніжніш.
Душа недужа омліва
Вбираючи її хутчіш.
Бавдоліно пообіцяв собі, що колись теж напише пісні для своєї далекої королеви, але він добре не знав, як це робиться, бо ні Оттон, ні Рагевін ніколи не говорили йому про поезію, хіба що казали вивчити якийсь священний гімн. Поки що він скористався з допомоги Абдула, щоб дістати доступ до бібліотеки Святого Віктора, де щоранку він гайнував чимало часу, на шкоду лекціям, з напіврозтуленими вустами вбираючи в себе дивовижні книги — ні, не підручники з граматики, а історії Плінія, "Александрію", географію Соліна та етимології Ісидора…
Він читав про далекі краї, де живуть крокодили — великі водні змії, які плачуть, поїдаючи людей, рухають верхньою щелепою і не мають язика; гіпопотами — напівлюди й напівконі; звір левкохрок з тілом осла, задом оленя, грудьми і стегнами лева, кінськими копитами, двострілчастими рогами, розрізом рота аж до вух, з якого виходить сливе людський голос, і з єдиною кісткою замість зубів. Він читав про землі, де живуть люди без колінного суглоба, люди без язика, люди з величезними вухами, якими вони прикриваються від холоду, й одноноги, які напрочуд швидко мчать на своїй єдиній нозі.
Він не міг посилати Беатрисі чужі пісні (а навіть якби він сам їх написав, він би теж не насмілився), тому вирішив, що даруватиме їй усі ті дива, про які дізнається, як дарують коханій квіти або коштовності. І так описував він їй землі, де ростуть дерева, що дають борошно і мед, розповідав про гору Арарат, на верхівці якої в ясні дні видно залишки Ноєвого ковчега, а хто побував там, каже, що пальцем торкнувся того отвору, крізь який утік диявол, коли Ной прочитав молитву Benedicite.[79] Він говорив їй про Албанію, де люди біліші, ніж деінде, і мають волосся таке рідке, як котячі вуса; про землю, де, ставши лицем до сходу, людина відкидає тінь праворуч; про інші землі, де живе надзвичайно жорстокий люд і де справляють глибоку жалобу, коли народжуються діти, і бучно святкують, коли хтось помирає; про краї, де підносяться величезні золоті гори, що їх охороняють мурахи завбільшки з собаку, і де живуть амазонки, жінки-воїни, що оселили своїх чоловіків у сусідній землі, і якщо в них народжується хлопчик, його відсилають до батька або вбивають, а якщо дівчинка, їй випікають розжареним залізом одну грудь — якщо дитина високого роду, то ліву, щоб вона могла тримати щит; а якщо низького — то праву, щоб могла стріляти з лука. Врешті розповів їй про Ніл, одну з чотирьох річок, які беруть початок на горі Земного Раю, — він тече пустелями Індії, входить у підземелля, знову виходить на поверхню біля гори Атлас, а тоді вливається в море, перетнувши Єгипет.
Але, дійшовши до Індії, Бавдоліно вже майже забув про Беатрису — ум його запалювали інші фантазії, він-бо вбив собі в голову, що десь в тих краях має бути, якщо воно взагалі існує, царство того Пресвітера Йоана, про якого йому розповідав Оттон. Думати про Йоана Бавдоліно ніколи не переставав: він думав про нього щоразу, як читав про якісь незнані краї, і ще більше, коли бачив на пергамені барвисті мініатюри, що зображали дивних істот, як от рогатих людей чи пігмеїв, які ціле своє життя борються з журавлями. Він стільки про це думав, що подумки вже звертався до Пресвітера Йоана так, ніби той — приятель його родини. Тому для Бавдоліна було великою справою дізнатися, де той живе, а не знайшовши ніде його слідів, він однаково мусив би знайти для нього якусь Індію й оселити його там, бо почував себе зв'язаним присягою дорогому його серцю єпископові на смертному ложі, якої він насправді ніколи не складав.