— Та кажи ж, дурко.
— У мене скоро буде дитина...—Вона моторошно засміялась. І, мабуть, од цього сміху вона стала сміливіша, для чогось випнула живіт і ляпнула по ньому рукою.
зо
— Бачте.
— Ти хочеш дитини?
— Не знаю.
— Л чого ти прийшла до мене?
— Я хочу, щоб ви були за хрещеного батька... Кумом... Мені на хуторах і грошей дали... Багато.—Вона мені показала з гордістю срібний карбованець. Я мовчав. Тоді вона знову спитала:
— Батюшко, це ж великий гріх? Я сьогодні і велику свічку через те поставила.
— Сердешна дитино,—я погладив її масне, жорстке волосся і відразу почув, як усе її тіло раптом пом'ягшало, потепліло. Вона нахилилась і почала лизати вогкими губами мені руки. Дихання вчастилось, але я не зважив на це. Люди, що майже не бачуть ласки, відчувши її, згодні за цю щедрість заплатити усім, що мають. Життя Вустю навчило розплачуватись одним. Вона звикла, що від неї вимагають тільки жінки і навіть б'ють її, коли вона противиться. Вона раптом упала на землю і цим завдала мені клопоту. Я, думаючи, що їй погано, а це часто буває з вагітними, нахилився допомогти їй.
Товсті губи прошепотіли:
— Я вас дуже люблю, батюшко...
Кожна літера шипіла, як у беззубого. Я одштовхнув од себе це нерозумне створіння. Вона навіть не застогнала, вдарившись головою об дуба. В її очах я побачив здивовання й страх. Мені стало шкода її і сором самого себе.
— Встань, іди собі і більш ніколи так не роби! Ллє з малих хлопців хтось піддивився. Коли мені
доводилося проходити в замку, панська прислуга нишком глузувала і чмихала. Не минуло й тижня, як пастухи, забачивши мене, починали співати безглуздої пісні.
Вони підскакували і кричали щосили:
Піп, піп!
Скік, скік!
Я за ним попадя,
Йому вуха намина.
Сом, сом!
Бов, бов!
Щоб не бігав ти до Вусті, Обірву тобі вуси!
Матушка, почувши раз цю брехливу пісню, холодно глянула на мене і спитала:
— Ти чуєш?
Потім, не змігши далі стримати своїх ревнощів, закричала:
— Господи, і на кого він мене проміняв... На придуркувату нікчему? Який сором! Яка ганьба!
Даремно було втішати. Це б не допомогло. Жінку* взагалі, дуже важко переконати, а мою особливо. Вона навіть не хотіла слухати, що я скажу.
З того часу, вперше за життя, я зненавидив людину. Я обминав огидливу постать Вусті, забувши, що вона невинувата. Винні були ті прикажчики з економії, які, коли їм було нудно, закликали цю дівку до себе, щоб посміятись.
— Скажи, красуне, кого ти любиш?
— Я дуже люблю батюшку,—відповідала вона.
Я мусів ховатись од людей, щоб не бачити їхніх поглядів.
Я тікав од жінки, щоб не чути її докорів. Мені ніхто не вірив. Марфа і та часто казала:
— Як же це так, пан-отче? Отець Методій, хоч і старіший був, а далеко розумніший.
Приїхав син. Він дуже виріс, золотенькі вуси проросли йому на верхній губі, плечі розсунулись, груди побільшали, сіра форменна блюзка ледве застібалась ґудзиками. І голос йому став інший, більше певний і спокійний.
Він не кинувся нам на шию, а спокійно з чемною усмішкою вклонився.
— Здравствуйте. Матушка заплакала.
— Невже ти не скучив за нами?
—— Ні, чого ж, скучив. Та я ж не баришня.—Він нашвидку напився чаю і вибіг із дому. Я теж поплентався за ним. Я побачив, як він за замком раптом став. Бідний, він не вірив собі! Він, як давно колись, біг до свого приятеля і, мабуть, так багато нового було для розмови. Він не чув, як я підійшов.
— Сергію,—тихенько сіпнув я його за рукав.
— Що вам за охота ходити за мною?
— Сину, сину, який ти жорстокий. Коли ти будеш батьком, ти довідаєшся, що більшої образи над такі слова немає на світі.
— Де Тиміш? Де село?—немов не слухаючи мене, спитав він.
— Там... Там... у Сибіру.
Тонкі вуста йому міцно стулились, ніби він хотів сказати щось важке і образливе, потім, безнадійно глянувши, сів і заридав, затуливши рукою обличчя.
— Це мій гріх, сину! мій!—І тоді я йому оповів про все.
Вечоріло, над маленькою річкою вставав туман. На горі засяв замок, ще біліший у присмерках. Легенький вітер доносив уривки меланхолійного вальса, що його, мабуть, грала баронеса.
З В. Вражливий
33
— Холодно вже, сину, ходімо.
Ми встали. У синовім погляді я не зауважив злости. Він знову приязно дивився на мене.
— Може, їм там справді краще?—з надією промовив він.
Яле через день листоноша, що рідко заходить до нас, синьою конвертою розвіяв усі надії. Син схвильовано розірвав папір і прочитав про себе листа. Яле, мабуть, кожне слово справляло все важче і важче враження. Застогнавши, він сів.
-■— Читайте,—кинув папір і від болі скривив обличчя.
Матушка знайшла окуляри. Я обережно їх протер і дав біля себе місце дружині, що присунулась до мене, зворушена звичайною жіночою цікавістю.
"Дорогий поповичу!—Починався лист.—Оце два роки минуло, як ми вже в Сибіру. Приїхали сюди пізно восени. По дорозі померло чимало із наших селян, все більше старі і малі. Землі дано нам на болотах. Люди дуже лаяли твого батька. І я згадав його не одним словом, бо брехав він, як і личить попові. На швидку поробили собі та скотині курені. Першу зиму в цих куренях було так холодно, як у нас на Водохреща. Безперестано ми розкладали вогнище. Воно горіло не вгасаючи, а щоб не так було холодно, ми збиралися в один курінь по душ десять, тулились один до одного і вкривались усім, що було. Поганеньке містечко за три з гаком сотні верстов од нас. Яле там можна дістати соли. Я ми якось забули про неї восени. Довелось за нею послати підводу взимку. Ні кінь, ні хлопець не вернувся. Поїхав парубок,—може, він продав коня і втік світ за-очі, а, може, його розірвали звірі. Другій підводі пощастило. Та коли вона вернулась, в багатьох розпухли ясна. Ховали без попа, в снігу, бо землі не докопались. Яле що зима проти літа? Думали прийде літо, засіємо зорану землю, скосимо, накладемо цілі стіжки і житимeмo^ як той пан. Та хіба воно буває, як думаєш? На весні Амур розлився так, що ми кинули курені, не вспівши і начиння хатнього взяти,—треба було рятуватись. Все позносила вода. Почався голод. їздили до городу. Там дали трохи хліба, та його було дуже обмаль. Проте, ця допомога втихомирила всіх, кожен узявся за роботу. Я, як швець, не взяв собі землі, надіячись на своє ремесло. РІ тут про шевство нічого й думати. На мене дивились, як на дармоїда. Докоряли шматком хліба і одгонили од роботи. Перемінились зовсім люди... А влітку не стало життя од комарів та мошкари. По інших місцях в цей час люди ходять в сітках, а в нас не було нічого. Поопухали так, що страшно дивитись.