— Мовчать. Нічого лякатись. Стійте так, як стоєте! Починало вечоріти. Тіні до лісу стали довші і кінці
їхні впали на табір, як крила велетня птаха. Страшними здавались ті люди, що спускались на конях з гори,—вони нагадували щось невблагане. Крайки
списів хитались взад і вперед, як огники,—вони згасали зовсім, коли сонце впало за гору. Довга низка людей, у круглих шоломах, мовчки наближалась: стукіт зброї, клацання підків об сухий ґрунт чулось щоразу ясніше. Вже можна було роздивитись червоні обличчя німців, що несли на собі байдужість і невблаганність. За сто кроків от табору пролунав наказ спинитись,—і тоді наперед виїхав барон.
— Останній раз кажу: їдьте звідци.—Хоч це сказано зовсім тихо, але всі почули.
Суцільна лава вершників стояла непорушно, як пам'ятники, і коли б не бряжчання вуздечок, то кожний подумав би, що якийсь примхливий чарівник своїм словом обернув на камінь і коней і людей.
— Я кажу останній раз!—ще почувся, на цей раз трохи нетерплячий, голос.
Тоді наперед виступив Сворінь. Він низько, у пояс, уклонився і торкнувся рукою, в якій була стиснена шапка, самої землі. Інші теж познимали шапки, крім Микити, який сердито про себе бурмотів і намагався ввесь час щось сказати вголос, але кожного разу його спиняв сусіда.
— Я ти чого не скидаєш шапки?—спитав у нього барон.
— Холодно, пане!—Хоч хвилина була дуже тривожна, проте, через цю відповідь всі обличчя посміхнулись.
Сворінь, бачачи, що знову пан нахмурив брови, промовив:
— Та він у нас, пане, трохи не при собі...
— Брешеш!—крикнув Микита щосили і кинувся б чи на пана, чи на Свореня, коли б десятки рук не втримали його високу постать на місці.
— Паночку!—прокричав Сворінь, щоб заглушити ті лайливі слова, які викидав одне за одним Микита.— Дозволь нам на цій землі оселитись!—Він повернув кудлату голову до натовпу і ще голосніше проказав:— Люди добрі, просіть, просіть їхньої милости!
— Кого просити!—гукнув Микита,—За віщо? За своє рідне? Надівай шапки.
Всі обернулись на його голос.
— Що ти робиш?—сказав хтось у натовпі.
Кінь баронів зірвався з місця і плигнув просто в натовп, розрізавши його на дві частини. Я догадався, що з паном трапився припадок гніву,—а це найстрашніше, що в нього бувало. Одного разу він вибив лакейові два зуби, які той виплюнув з кров'ю. Барон рвучко спинив коня біля Микити. Ми почули, як у повітрі просвистів нагай, скосивши (принаймні мені так здалося} Микиту. Нещасний дядько завив, як на смерть скалічена собака.Смерть од такого удару—звичайна річ, бо рідко хто витримає дотик олива, зашитого в свинячу шкуру. Яле не встиг ніхто пожаліти Микиту, як він махнув величезною довгою палицею, ледве не збивши тих, що стояли біля нього. Щось хруснуло,—це чули всі. Зляканий кінь підскочив і понісся далі на луки. Ноги барона зав'язли в стременах. Він волочився по землі, голова йому підскакувала, як важка гиря, і стукала об голоблі, коли кінь пробігав через табір. Люди кинулись урозтіч. Жінки брали на руки дітей, спотикались, уставали і знову бігли. Залунала команда офіцерів. Я думав, що навздогін зірветься увесь загін, але виїхало наперед тільки три салдати.
— Марш!— крикнув один із них Микиті, що залишився сам серед луків. Він подивився байдуже на салдатів, випустив голоблю, ще досі ще була в руках, і поволі пішов до замку.
На моїх очах його ніхто не бив. Може, це сталось •через те, що обличчя йому було зовсім розбито: із щок, немов бритвою розрізаних, текла густа кров на бороду, яка так намокла, що залишала на світлій куцині чорно-червону широку пляму. Він ледве йшов.
Загін рушив. Од нього відділилися ще три чоловіки, мабуть, шукати мертвого барона. Зійшли зорі, виразніше в далечині на горі забіліли високі вежі, де якісь .дві години тому жив барон, на обрії позаймались огні, напевне, по економіях,—настав вечір, народжений ласкавою весною. Мені чомусь пригадались, чуті од свого батька, оповідання про поворот чумаків із Криму... стомлені воли ледве посуваються вперед, роги оздоблені шумихою,—не роги, а місяці, що попадали з неба, а надзвичайне сонце просіває золото крізь пилюгу, збиту валкою, облямовує обличчя... Скриплять колеса, вільця... Радісний плач та пісні дарує ніби сама земля...
Минуле, може, і прекрасне тому, що далеке!
Яка ріжниця між тим, що я бачив, і тим, що уявляв! Дійсність не має тієї привабливости, що мрії...
У цій лагідній тиші пролунали майже заразом три постріли.
— Вічна пам'ять!—прошепотів сумно я, уявивши останні хвилини життя гордого Микити... Але за цими пострілами посипались іще,—їх було безліч і всі вони чулись од замку. Загін салдатів, що ще навіть не доїхав і до дороги, полетів ускач на гору. Я не йняв віри тому, що чув. Невже там бій?
— Сину! Любий!
У моїх очах встала постать Тимоша, який мабуть, скориставшись з нагоди, напав із своїми голодними товаришами на замок.
Йшлось так легко, ніби я був не кволий дід, а молодий, повний сили, юнак. Тільки за ставком, на узгір'ї спинився. Внизу, на луках, знову несміливо заблимали багаття, а біля них заметушились чорні постаті. У лісі ржали спутані коні... Я біля замку все ще точилась стрілянина.
Вдома, куди я нарешті дібрався, коли все змовкло навколо, мені матушка гордо й мовчки показали при світлі лямпи сірий шматок брудного паперу, що валявся у нас під вікном. Найшовши окуляри, я прочитав нашвидку написані слова "Я зовсім здоровий і дуже вас люблю".—Це був перший і останній синів лист.
Замок опустів. Стомлені люди з рушницями знаходили там притулок на ніч на дві, і йшли кудись далі. Вся панська прислуга розбіглась якось непомітно, як таргани од світла. Іноді можна було ходити цілий день в маєтку і не зустріти людини. На стежах у грязі валялись, оздоблені золотом книжки: німецькі, французькі, але їх ніхто не тямив читати, тому палітурки з них вішали в хатах замість картин, а грубим папером розтоплювали зимовими вечорами в грубах. Він горів весело, як суха сосна.
Село, що поставило на старім місці хати без стріх, байдуже було до свого старого і обридливого гостя—смерти. Кладовище вспухало новими могилами,—їх там тепер так багато, що, мабуть, коли помру і я, то не знайду місця.