У відчиненому вікні видно було темне, майже чорне обличчя арапа з вилупленими білками. Він, мабуть, був поранений, бо обличчя його перекривилось від болю. • *г— А що? — спитав Войтек.
— То чортяка, а не солдат... Боже, змилуйся наді мною, грішним!
— Глянь тільки, які у нього зубиська.
— А нехай він западеться, щоб я на нього дивився! Бартек замовк, а за хвилину спитав:
— Войтеку!
— Чого?
— А якби його перехрестити, чи не помогло б?
— Погани нашої святої віри не розуміють. Подано сигнал сідати. За хвилину поїзд рушив. А як
смеркло, Бартекові все ввижалось чорне обличчя ара-па і страшні білки його очей. Почуття, які хвилювали в цей час пригнобленського вояку, не віщували йому майбутніх подвигів.
IV
Безпосередня участь у генеральній битві під Гра-веллотом спершу переконала Бартека в тому, що там с на що дивитись, але нема чого робити. Спочатку було наказано йому і його полкові стояти з гвинтівкою при нозі під узгір'ям, порослим виноградом. Вдалині гриміли гармати, поблизу пролітали кінні полки з таким тупотом, що двигтіла земля; миготіли то уланські прапорці на піках, то кірасирські палаші. Над узгір'ям у блакитному небі, немов білі хмарки, з сичанням пролітали гранати; потім дим наповнив повітря й заслав обрій. Здавалось, що битва, як буря, проходить стороною, але тривало це недовго.
Через деякий час коло Бартекового полку зчинився якийсь дивний рух. Коло нього почали шикуватись інші полки, а в інтервали між ними кіньми на шаленому галопі підвозили гармати, коней миттю випрягали, а гармати обертали жерлами до узгір'я. Вся долина виповнилась військом. Тепер з усіх боків гримлять команди, мчать кудись ад'ютанти, А наші рядові перешіптуються: "Ой, буде нам, буде!" Або тривожно питають один одного: "То це вже й почнеться?" — "Мабуть же". Наближається щось невідоме, загадкове, може, смерть..,
В диму, який обгортає узгір'я, щось шалено кипить і вирує. Все ближче чути басовий гук гармат і тріскотняву. Здалека долітає якийсь невиразний гуркіт: стріляють мітральєзи. Раптом як гримнуть тільки що поставлені гармати — разом здригнулись земля і повітря. Перед Бартековим полком щось страшно засичало. Дивляться: щось летить, чи то рожа ясна, чи хмарка, а в тій хмарці щось сичить, сміється, скрегоче, ірже і виє. Солдати гукають: "Граната! Граната!" Тим часом цей птах війни мчить, як вихор, наближається, падає, вибухає! Лунає такий жахливий гуркіт, наче завалився світ! В рядах, що стоять ближче до гармат, замішання, чути крик і команду: "Зімкнись!" Бартек стоїть у першій шерензі, рушниця в руці, голова догори, ремінець каски під бородою, тому зуби не цокотять. Не можна ні ворухнутись, ні вистрілити. Стій! Жди! А тут летить друга граната, третя, четверта, десята! Вітер звіває дим з узгір'я. Французи вже зігнали з нього прусські батареї, вже поставили свої і зараз поливають вогнем долину. Раз у раз з гущавини винограду вилітають довгі, білі струмини диму. Піхота під прикриттям гармат спускається все нижче, щоб відкрити вогонь з рушниць. Он вона вже на половині узгір'я. Тепер її видно дуже добре, бо вітер звіяв дим. Що воно таке — може, виноград зацвів маком? Ні, то червоні каскетки піхотинців. Раптом вони зникають у високій виноградній лозі, їх зовсім не видно, лише подекуди мають трикольорові знамена. В різних місцях спалахує вогонь з рушниць — швидкий, гарячковий, безладний. Над цим вогнем, схрещуючись у повітрі, невпинно виють гранати. На узгір'ї часом вибухають вигуки, яким знизу відповідає німецьке "ура!". Гармати в долині гучать безперервним вогнем. Полк стоїть непорушно.
Проте вогонь починає вже обіймати і його. Кулі здалека дзижчать, як мухи чи ґедзі, або з моторошним свистом пролітають поблизу. Щодалі їх все більше: ось вони вже свищуть коло вуха, носа, очей, за спиною, їх летять тисячі, мільйони. Дивно, що люди ще стоять на ногах. Раптом позад Бартека лунає стогін: "Господи Ісусе!" — "Зімкнись!" Нарешті все зливається в суцільний безперервний стогін, команда лунає все частіше, шеренги змикаються все тісніше, свист все частіший, безупинний, жахливий. Убитих витягають за ноги. Страшний суд!
— Боїшся? — питає Войтек.
— Ще б не боятись!..— відповідає наш герой, цокочучи зубами.
Проте вони стоять обидва, і Бартек, і Войтек, їм і на думку не спаде, що можна б утекти. Наказано стояти — значить, стій! Бартек бреше, він боїться не так, як боялися б тисячі інших на його місць Дисципліна панує над його уявою, а уява неспроможна намалювати йому становище таким жахливим, яким воно є насправді. Проте Бартек вважає, що його вб'ють, і ділиться цією думкою з Войтеком.
— Дірки в небі пе зробиться, коли вб'ють одного йолопа! — роздратовано відповідає Войтек.
Ці слова помітно заспокоюють Бартека. Можна подумати, що його непокоїло саме те, зробиться в небі дірка чи ні. З'ясувавши це, він терплячіше стоїть, хоч від великої спеки піт заливає йому обличчя. Тим часом вогонь стає таким страшним, що шеренги тануть на очах. Убитих і поранених уже нема кому витягати. Хрипіння конаючих змішується зі свистом снарядів і ляскотом пострілів. З руху трикольорових знамен видно, що піхота підходить по винограднику все ближче. Зграї картечі спустошують шеренги. Людей огортає розпач.
Але в цьому розпачі вчувається відгомін нетерплячки й шаленства. Коли б їм наказали йти вперед, вони пішли б як буря. Вони вже не можуть встояти на місці. Якийсь солдат раптом зривав шапку з голови, з усієї сили кидає її об землю і каже:
— Раз козі смерть!
Почувши ці слова, Бартек знову відчуває таку полегкість, що майже зовсім перестає боятись. Бо коли раз козі смерть, то, власне, нічого страшнішого не буде. Ця селянська філософія краща за всяку іншу, бо додає духу. Бартек сам знав, що "смерти не одперти^ але йому приємно було ще раз це почути, тим більш що битва почала перетворюватись на розгром: полк, не зробивши жодного пострілу, вже був наполовину знищений. Коло нього пробігали безладні юрби солдатів з інших розбитих полків; тільки вони, хлопи з Пригнобленого, з Великої й Малсї Кривди та з Нужденного, стримувані залізною прусською дисципліною, ще стоять. Але й у їхніх рядах відчувається вже деяка розгубленість. За якусь хвилину клямри дисципліни лопнуть. Земля під ногами в солдатів стає вже мокрою і сковзкою від крові, її нудотпий запах змішується з задушливим смородом горілого. В деяких місцях ряди вже не можуть зімкнутись, їм перешкоджають трупи. Половина ще стоїть, а друга половина лежить коло їх ніг у крові, в зойках, у конвульсіях конання або в мертвій тиші. Грудям нема чим дихати. В рядах чути нарікання: