— Тож-то й воно… Ви, мабуть, думаєте — божевільна баба, несповна розуму. Склероз старечий…
— Та ні, але… — дідусь зам'явся.
— Ви, звісно, людина вчена… Але і я телевізор дивлюсь. І газети читаю. А ви думали! — баба переможно глянула не на діда, а чогось на хлопців. — Навіть серйозні академіки вважають зараз, що після смерті людини душа її не вмирає, а десь… я не знаю, як це називається… забула… розумне якесь слово є…
— Але ж душа молока не п'є і сиру не їсть, — уїдливо докинув дідусь.
— Не знаю… — зітхнула баба Секлета. — Але… тиждень тому наснилася мені покійниця… Надежда… Наче стоїть на вгороді, біля льоху, усміхається. І каже: "Скоро до вас, сусідко, прийду… Дивіться, щоб частуваннячко було гарне". І зникла. Ну, я не дуже на той сон зважила. Погода, думаю, зміниться… Небіжчики завжди на переміну погоди сняться. А оце позавчора спускаюся в льох по сир. Вареники з сиром на обід зварити надумала. Там у мене на ослінчику стояла повна тарілка сиру, мискою накрита. Підняла миску, глип — ні сиру, ні тарілки. Тю! Невже, думаю, такою стала забудькуватою. Спожила сир і забула… Розстроїлася трохи, бо ж на пам'ять поки що не скаржилася, навпаки, хизувалася навіть, що склероз мене ще не бере… Та не дуже й сумувала. Подумаєш, тарілка сиру. А оце вчора полізла знову — по молоко. Дивлюсь — стоїть на ослінчику тарілка порожня, без сиру. А глечик із молоком зник. Овва!.. І одразу той сон згадався. Про Надежду Криничну.
— Може, хтось лазить у ваш погріб, — сказав дідусь.
— Як же б він лазив? Двері міцні, на замку. Дірок у погребні нема.
Тут прийшов тато.
— Про що це ви?
Йому розказали.
— Гм, — поправив він окуляри на носі. — Інтересно. Ану ходімо глянемо на той льох.
Пішли всі гуртом.
Погребня була стара, вкрита мохом, але міцна, мурована, з дубовими, оббитими залізом дверима, на яких висів здоровенний, ще, мабуть, дореволюційний фігурний клепаний замок.
Баба зі скреготом той замок відімкнула, зняла, і вони один по одному почали спускатися кам'яними сходами вниз.
Стіни льоху теж були муровані, вкриті пліснявою, аж чорні, мокрі від сирості.
— Скільки ж йому років, цьому льохові? — спитав дідусь.
— Може, двісті, а може, й усі триста, — сказала баба. — В усякому разі мій дід казав, що його дід розповідав, як його дід у цьому льохові, хлопчиком будучи, від турків ховався. Тоді усю сім'ю їхню, крім нього, турки вирізали, бо тато його був сотником запорозьким.
— Ич, який льох історичний! — сказав дідусь, і очі його при тьмяному світлі брудної, наче теж вкритої мохом лампочки, спалахнули вогнем цікавості.
— Тут вам, папа, матеріал для нової п'єси буквально на кожному кроці, сам у руки лізе, — не без іронії сказав тато.
Льох був великий, довгастий, і дальній його кінець тонув у напівтемряві, оскільки лампочка світилася біля входу. Але можна було розрізнити, що там стояли бочки з квашеною, мабуть, капустою, солоними огірками абощо. А далі, відгороджена почорнілими дошками, горою була насипана картопля.
— Може, хтось там ховається? — сказав дідусь. — Заліз і сидить, на сир та молоко чекаючи.
— Підіть подивіться, — стенула баба Секлета плечима. — Але звідки б йому узятися, тому "хтосю"? Я розчиненого льоху не залишаю.
Тато все-таки поліз, усе обдивився, за кожною бочкою помацав, навіть картоплю у кількох місцях розгріб.
— Ні! Нема нічого.
— Я ж казала.
Баба полізла нагору першою.
— Гадаю, що все це бабині балачки, — півголосом сказав тато. — Щось у неї в голові зсунулося від старості, і їй здається, наче хтось її продукти забирає. Від склерозу таке буває. В містику я не вірю.
— Хтозна, — непевно відказав дідусь. — В усякому разі продукти поставимо. Хай краще Надежда Кринична скористається, ніж зіпсується до ранку.
— Абсолютно правильно, — сказав тато. — Біжіть, хлопці, несіть наші сидори.
Женя й Вітасик збігали до хати, принесли сумки з продуктами, їх поставили на ослінчику посеред льоху.
Потім усі вийшли, і баба замкнула льох на замок.
Тато, а за ним і дідусь по черзі помацали замок. Було замкнено. Жодних сумнівів.
Тільки після цього пішли вечеряти.
Розділ VII
Культурист Валерій Заярнюк. Версія потребує пильної уваги
— Я знав, що ви до мене прийдете… — Валерій дивився похмуро і якось навіть приречено. Хоча цей вираз явно не гармоніював із його виглядом. Він був утіленням сили, краси і впевненості. Могутній торс облягала чорна майка з короткими рукавами, і видно було кожен м'яз натренованого, "накачаного", як то кажуть, тіла. — І треба мені було ото ляпати язиком! — з досадою сказав він. — Але я його не вбивав.
— Ви давно знайомі з Іриною Іващенко? — спитав капітан Горбатюк.
— Три роки. Як вона ще перший раз складала вступні іспити. І не пройшла…
— Пробачте… у вас були серйозні стосунки?
— З мого боку так… Я хотів одружитися… я… — обличчя його вкрилося червоними плямами. — Але вона… Вона вважала, що я люблю тільки себе. Чогось думають, що всі, хто займається культуризмом, — самозакохані егоїсти. Це не так. Це неправда.
— Вона так уважала ще до того, як з'явився Жора Лук'яненко?
— Ще… — Отже, не можна сказати, що він відіграв вирішальну роль у ваших стосунках?
— Мабуть… Я певен, що вона б все одно кинула його. Він їй абсолютно не пара. Вона ж дуже розумна, освічена і тонка дівчина. А він торгаш.
— Що ж тоді вабило її до нього?
— Думаю, комплекс порятунку, милосердя… Вона вбила собі в голову, що він нещасний, сирота, з поламаною долею. І вона повинна врятувати його, підняти до себе. Вона й мене один час хотіла піднімати… Але я… — він усміхнувся, — занадто важкий…
Капітан пильно глянув на Валерія Заярнюка. Той наче спохопився, одвів очі.
"Здається, дівчина не помилялася в оцінці цього культуриста. Він таки себе любить", — подумав Горбатюк і спитав:
— Скажіть, будь ласка, а гроші?.. Як вона взагалі ставиться до грошей?
— Ну — як… Нормально Як усі люди То раніше вважалося, що треба обов'язково зневажати добробут, багатство, гроші… Тепер так не вважають… — він знову спохопився. — Але вона… вона порядна дівчина.
Гроші для неї не головне. За гроші вона… Ні! Ні!
— А ви — як ставитеся до грошей?
— Так само! — очі в нього враз стали холодними. — Ви помиляєтесь. Ви глибоко помиляєтесь. Гроші тут ні до чого.