"Єгор любить. І все у нього в очах видно, а ось у Прохора..."
— Збирайся, Зінько, там тебе дівчата ждуть.
— А що ж мені збиратися? Можу вирушати.— І обоє вони вийшли з хати.
— Та який же красивий! Дай же і нам, Єгоре, хоч по квіточці.
— Е, ні, дівчата, не просіть... Вам роздай по квіточці, то що ж залишиться?
— Це ж ми разом з Ольгою їх вирощували. Нехай тепер милується своїми квітами.
— Сідай, Зінько, та будемо їхати.
— А як же ти будеш правити кіньми? Давай потримаю квіти,— запропонувала одна з дівчат, вссслоока, жартівлива.— Давай, не бійся.
— Еге, боюсь. У твої руки що не потрапить, то вже не вирвеш потім.
— Я б хотіла, щоб і ти з своїм букетом до мене потрапив, я б тебе не випустила,— засміялась дівчина, дивлячись в очі Єгорові.— Такого молодця славного яка дівчина випустить з рук?
— Годі жартувати! — сказав Єгор, передаючи квіти Зіньці.— Так буде надійніше.
То дай же нам хоч понюхати.
— Нюхати не забороняється,— і взяв у руки віжки, смикнув. Рушили коні, залишаючи на вогкій дорозі виразний слід від коліс.
Гомінлива юрба звертала на себе увагу слободян. Не одна жінка і не одна молодиця проводжали їх очима, усміхались, по-різному гадали:
— Поїхали, певне, на весілля.
— А хто одружується? Хто заміж виходить?
— Дізнаємося потім.
— Дружно живуть... Любо па них подивитись. У них молодість краща, аніж у нас, і, мабуть, життя буде кращим.
— А Зінька, бачиш, з яким букетом. Може, свого Тараса зустрічатиме?
— Навіщо їй тепер Тарас? З Прохором вона любов закрутила...
— І зовсім не на весілля,— пояснила молодиця, що її дочка теж вирушила до станції.— Ольгу Ярош зустрічатимуть. Та ще чула я, немовби якийсь вантаж з собою везе.
— Який же вантаж?
— Не сказала дочка.
А підвода вже виїхала за слободу. В безхмарному небі співали жайворонки, у половіючих житах перегукувались один з одним перепели. Виблискувала у лузі річка і, звиваючись, губиМся в зелених шатах надбережного гаю... А ще далі про-сйаіись ґороДи, і завершував собою краєвид листяний ліс, що покрив горби та схили, вирізьбившись верхів'ями дерев на тлі неосяжної блакиті.
Минули перший місток, минули й другий, отой самий, де колись жигаївська ватага пограбувала слобідських посланців.
Зараз тут протікав вузький струмок з чистою водою, а над ним шуміли розлогі верби й сизі кущі ліз.
Прогриміли по містку копитами коні, і знову перед очима простяглися поля, городи, луг, а за тим лугом — водокачка і станція, обсаджена могутніми осокорами...
На станції пасажирів було мало, і поява веселої юрби молоді привернула до себе увагу. Коні стояли біля конов'язі, хрумкаючи запашне сіно. Єгор з букетом квітів уже встиг довідатися в начальника станції, чи не запізнюється поїзд.
— Ні, не запізнюється,— відповів той, оглядаючи щасливе обличчя юнака.— Наречену ждеш?
— Чому так гадаєте?
— Квіти... І обличчя якесь у тебе...
— Майже наречену,— признався Єгор, виходячи на перон.
— Ну як, вчасно прибуде? — запитали в нього друзі. І Єгор, глянувши на годинник, відповів:
— Через десять хвилин. Всього десять хвилин залишилось,— і дивився на колію, що простяглася довгими блискучими лініями, звужуючись і зникаЕОчи вдалині за лісом.
Час минав поволі. Та ось нарешті на синьому фоні неба заклубився білий димок, а через хвилину Єгор та всі його друзі побачили сизу гриву диму, яку лишав за собою паровоз.
Єгор хвилювався. Це розуміла Зінька, стежачи за своїм другом. В Єгорових очах світилися і радість, і водночас якась прихована тривога й непевність.
"А що, як не приїде?"
Та він одганяв цю непотрібну думку.
"Повинна приїхати. У мене в кишені телеграма. От не знаю тільки, в якому вона вагоні".
Жадібні Єгорові очі ні на мить не одривалися від клубів диму. Пролунав гудок, і, стишуючи швидкість, поїзд зупинився біля невеличкої станції.
Зійшло кілька пасажирів.
"А де ж вона? Де Ольга? Невже справді не приїхала? Невже на інший поїзд сіла?"
Роєм здіймалися думки, а обличчя Єгора мимоволі блідло. Розчарування та біль світилися в очах, у яких ще недавно сяяла така радість.
— Нема...
— Приїхала! Приїхала! — першою вигукнула Зінька, побачивши в тамбурі вагона свою подругу.
Наче сонце зібрало всі свої промені й щедро сипонуло ними в Єгорові груди, обдавши його несказанним теплом і сяйвом.
Швидко обігнавши дівчат, птахом метнувся він назустріч Ользі.
Хіба можна їй забути оту його радість, оті очі, запалені щастям, отой голос, схвильований зустріччю з нею!
— Ольго! Ольго! — вимовляв він тільки її ім'я, в першу хвилину забувши передати пишний букет квітів.— Приїхала... Як добре. А я ждав... Дивлюсь — нема. Інші пасажири виходять, а тебе...
— Здрастуй, Єгоре,— промовила Ольга, теж схвильована зустріччю, і вперше при подругах поцілувала Єгора в щоку.
— Ну от бачиш... Я й привітатися забув. І квіти забув передати. Це тобі Зінька нарвала. Бери...
Та вже потягнулись до Ольги дівочі руки. її обіймали, цілували, і вона всміхалася до подруг, відповідала на обійми щирими обіймами і раділа, наче зустріла найрідніших людей, з якими не бачилась багато літ.
— Ой, що ж я стою! — скрикнула, опам'ятавшись, Ольга.—• Мені ж треба розшукати начальника станції та дізнатися, коли прибувають товарні поїзди.
— Значить, дістала? — спитав Єгор, захоплено дивлячись на Ольгу.
— Дістала. В окружкомі допомогли...
— Ну й молодчина ж ти!
Перший же товарний поїзд доставив сюди незвичайний багаж — дорогоцінне для комсомольців кіноустаткування і дві цинкових коробки з фільмами.
Все це обережно поклали на віз. Єгор старанно ув'язав поклажу мотузками, і коні рушили від станції, а слідом за возом пішли комсомольці, жваво обмірковуючи, де саме вибрати місце для кіно.
— Спочатку треба влаштувати літній майданчик і, я вважаю, слід це зробити у слобідському парку. Там ми посадили багато дерев. Там і старі дерева ростуть, е чудове озеро... Біля озера мусить бути і цей майданчик.
— А де стільців візьмеш?
— З своїми нехай приходять.
— Ні,— озвались інші,— навіщо нам стільці? Дістанемо дощок, у нас є серед хлопців добрі теслярі, е столяри, е ковалі — треба тільки взятися дружно.
— Хто ж нам дощок дасть? За них треба гроші платити.
— А ми поставимо нові п'єси, а за ті гроші з вистав купимо лісу, самі його розпиляємо, то обійдеться дешевше.