Тяжко на серці в Зіньки, так тяжко, що несила їй залишатися в хаті. До лісу б піти чи в поле широке, безлюдне і там, на самоті, блукати серед хлібів, розповідаючи вітрам крилатим про свої муки, страждання й болі, щоб рознесли вони оту журбу по землі, розвіяли її по чорних лісах, по глибоких ярах і щоб довіку ота журба й оті муки та болі не поверталися до неї.
"Ой чому ж я вродилася на світ така нещаслива? Не любить мене Прохор, а я ж йому всю душу віддала, і душу, й серце, бо любила й люблю його, на своє горенько, на біду..."
Не бачить Зінька, як за нею стежить Ольга, підходить, обнімає за плечі, в очі дивиться і, здається, розуміє все, що діється в душі молодиці.
— Зіню,— промовляє Ольга ласкаво й довірливо,— Зіню, скажи мені, що з тобою? Чому ти ходиш така смутна, невесела?
— А чого ж мені веселитися, Ольго? Одна я живу в світі. Одна-однісінька. Був Прохор... Та з ним така подія вчора при-ключилася, що все я зрозуміла... Грається він мною.
— Ти не думай про це. Посваряться між собою чоловіки та й помиряться.
— Коли б же могла я не думати, а то ж думаю, Ольго" думаю — аж отут мені пече,— поклала руки собі на груди.— На душі в мене зараз, як в осінньому небі,— все хмарами повито. Не любить він мене,— промовила Зінька з якимсь надривом, і очі її раптом наповнились сльозами. Вона не могла більше нічого сказати й не могла довше залишатися в хаті.— Не розпитуй мене, Ольго, зараз ні про що. Не треба...— І Зінька, мод у чаду, вийшла на подвір'я.
Спинилася там на якусь хвилинку, наче роздумувала: "Куди ж піти мені: до лісу, чи в поле, чи, може, на леваду?> Наче п'яна, вийшла вона за ворота і попрямувала до річкис "А може, краще до лісу піти? До лісу..." Та якась невідома сила вабила її пройти повз Шумейкову садибу, щоб хоч здалеку побачити Прохора, перекинутися з ним словечком, сказати, де вона його ждатиме. А треба ж, треба їй поговорити з ним, спитати, сказати про все, що пере* думала, що пережила вона сьогодні.
"В очі йому гляну, може, й питатися не буду, все зрозумію без слів".
І Зінька пішла берегом річки, пильно оглядаючи Шумейків сад та подвір'я.
Та замість Прохора молодиця побачила його дружину. З кошиком у руках ходила Віра в саду, визбируючи між травою червиву падалицю, що її за ніч натрусив з яблунь вітер.
Віра зупинилась, побачивши Зіпьку. Кілька секунд дивилися одна на одну мовчки, кожна думаючи про своє.
"Вона живе з Прохором і зраджує його, не любить його, а я мушу так мучитись, критися з своєю любов'ю. Бач, стоїть, нача нічого й не трапилось. А око в неї підбите. Невже то Прохор їй такого ліхтаря поставив?"
Віра, оглядаючи Зіньку, злостилася:
"Це ж вона тут ходить, щоб з моїм Прохором зустрітися. Що мені робити? Адже тепер він може покинути мене й зійтися з нею. О зла розлучнице! Я ж напишу твоєму Тарасові, нехай приїде та забере тебе звідси на шахти, щоб ти мого чоловіка не баламутила. Не буде тебе — Прохор помириться зі мною, і все стане так, як було. Ну, чого ти дивишся такими очима? Певне, чула про вчорашнє?" І Віра, одвернувшись, рушила далі, а Зінька, наче їй у груди кинуто жарини пекучі, пішла й собі, пожадливо зиркаючи очима по саду.
"Ну де ж ти, Прохоре? Де? Невже тобі серце нічого не віщує, що я тут, що я хочу тебе бачити, хочу з тобою розмовляти?"
Раптом у густих зарослях малинника, біля стежки, якою вона йшла, Зінька побачила Прохора з повним відром стиглої малини.
— Прохоре! — гукнула стиха, і він, почувши її голос, обернувся. В очах його світився виразний сум і невимовний біль.
Зінька відчула одразу: дуже тяжко він переживає все, що з ним трапилось біля річки. У неї защеміло серце.
"Якщо так він страждає, так журиться, значить, не мене, а її любить".
— Ти вже чула, Зіню?
— Чула.
— На вулицю між людьми соромно тепер показатись, і вдома як у пеклі. Дивитись на неї не можу.
— Правда? — зраділа Зінька його словам, але він, заглиблений у свої переживання й думки, не помітив тієї радості.
— Яке моє життя? Мука одна, та й тільки. З Карпом вони колись любилися і зараз любляться. Я ж те все бачу, не маленький. І це в одній хаті нам доводиться жити. Світ за очі пішов би звідси. А куди підеш? Ніхто не знає, що в мене отут,— поклав смагляву й сильну руку проти серця,— кому про те скажеш?
Зінька слухала Прохора, а саму увесь час непокоїла думка: "Любить він свою дружину чи не любить? Що гадає робити? Простить їй і житиме з нею чи, може, збирається розійтися? Спитаю... От візьму й запитаю в нього".
— Дружина твоя...
Прохор підвів голову, глянув Зіньці в очі і сказав:
— У матері сю ніч ночувала, а вранці прийшла, хотіла зі мною порозумітися. Ну, я не став її слухати. Я з нею, мабуть, не житиму.
— А може, Прохоре, вона покається, припинить зустрічі з Карпом...
— Все одно, чужою була вона мені до одруження, чужою зосталася й зараз.
— То навіщо ж ти одружився з нею?
— Хіба я дуже хотів її брати? Батько радив, мати радила... А воно — гадюку в дім узяли. Це ж іще батько нічого не знає. Поїхав до Харкова, має днями повернутись.
— Не журися, Прохоре, не суши свого серця. Знай: і в радощах і в горі ти не сам. Я з тобою завжди. Знай...
Пильніше глянув на неї Прохор, і очі його затеплились, й усмішка з'явилася в нього на обличчі.
— Гарна ти, Зіню, душевна... Добре мені з тобою.— І Прохор, взявши в руки відро з малиною, сказав:
— Бери їж. Смачна... Взяла жменю, покуштувала.
— Справді, смачна.
Зінька їсть малину, а він милується нею.
— Що ти робитимеш увечері?
— І сама не знаю. Мабуть, плаття шитиму...
— А може?..
— Що, "може"?
— Попливемо на човні туди,— махнув уздовж річки рукою,— аж до гаю. Там хороше. Побудемо разом. Я так скучив за тобою. Хочеться про все забути і тільки на тебе дивитися.
— Невже я така красива?
— Ти найкраща для мене в світі. То як же... Скажи, Зіню. Ждати тебе? Я ждатиму за мостом, де старі верби.
— Прийду!
З кущів малини несподівано вийшла Віра. Губи у неї тремтіли.
— Знову мого чоловіка баламутиш, підла?
— Чому це я підла? Коли не знаєш, то знай: я люблю його і ні з ким не знаюся більше...
— Ти не натякай. Я розумію, куди націляєшся. А ти,— метнула вона очима в бік Прохора,— чому мовчиш? Чому не проганяєш її? Нова спідниця розум твій завіяла? Ганьбиш свою жінку, топчеш, зневажаєш? З полюбовницею про зустріч домовляєшся?