— А ти що? Може, гадав, я тебе і твого коня харчуватиму? Сказано — через місяць!
— Я ж то думав...
— То тільки гиндики думають.
— Еге, то правда... Ми люди темні. Сказано було сьогодні навідатись, я і приїхав...
— А тепер тобі сказано...— підвищив голос Карпо, і селянин причинив двері.
Та знову інші люди напосідають з проханнями та скаргами, але ж у Нехльоди немає зараз ні часу, ні бажання всім цим ділом займатися. Карпо глянув на годинник і вирішив, що пора вже йому обідати.
Але ж не встиг він скласти папери, як широко й сміливо розчинилися двері і до кабінету ввійшов тесть.
— Чув, Карпе, чув? Знайшли... Аж під Білгородом знайшли мою Метелицю. І тих циганів схопили. У тюрмі вже вони, голубчики.
Зять слухав тестя, а сам думрв:
"Чого він прийшов сюди? Хіба про таке не можна було сказати мені вдома?"
— Я до тебе, Карпе... Така радість. У тебе тут телефон. Звони в повітову міліцію, щоб швидше рисачку доставили. Ти начальство, тебе швидше вони послухають.
— А звідки ви, папашо, знаєте, що Метелиця знайшлася?
— Прибув звідти міліціонер. Дзвони. Не гай часу.
— Папашо, може, це тільки балачки?
— Які балачки? Це точно. Мусили розшукати. Я просив. Я розказав, які прикмети і де забрано. Все їм відомо.
Карпо подзвонив. Дійсно, розшукали рисачку, але чи вона Шумейкова, чи якогось іншого хазяїна,— ще невідомо.
— Як невідомо? Що значить — невідомо,-коли я сам про всі прикмети їм розповідав! — І раптом він заявив: — От що, Карпе, ти мені казьонних коней дай. Я сам туди поїду. Я заберу. Не могли іншу... Рисачка Метелиця орловської породи, чистокровна... Такій рисачці, мабуть, і ціпи не складеш. А вони там щось мудрують.
— дообідаємо, папашо, за обідом про все домовимось. Гайда додому.
— А коней даси?
— Дам. Ще й кучера дам.
— Я можу й без кучера. Не з панського, з мужицького роду. З кіньми мав справу змалку. Так що я, мабуть, після обіду й вирушу в дорогу.
Залишилися біля волвиконкому декілька підвід чекати завтрашнього дня, бо, мабуть, сьогодні товариш Нехльода не прийматиме.
Ті, що вже бували в нього на прийомі, розповідали:
— Воно як кому пощастить. Інший, знаєте, потрапить, коли він у доброму настрої, і тоді зробить людині все. А більшість отак їздять-їздять, а потім плюне та й не з'являється сюди більше.
— Якби ж то знати, коли до нього можна підступитися. Люди ми не слобідські. Раніше за Томарівською волостю значились, а тепер до Борисівської нас приписано. У мене й справа така, що я й сам не знаю, куди звертатися: чи в міліцію, чи до Нехльоди. Продподаток наклали на мене непосильний, то я спитатися хочу, хто з них старший — чи міліція, чи Нехльода? Сам я незаможник з діда-прадіда.
— Не сюди тобі треба йти.
— До міліції?
— Слухайся мене,— встряє в розмову третій прохач.— До Нехльоди заяву пиши. Так, мовляв, і так. Бідняка утискують, неправильно розкладку роблять. Треба на бомазі все як є описати.
Багато тут почуєш різних порад. Людям нікуди поспішати, бо доведеться, мабуть, ночувати, щоб хоч завтра потрапити на прийом до голови волвикопкому.
Так минає робочий день. Один по одному з приміщення виходять службовці, зникаючи у слобідських вулицях та провулках.
А трохи згодом розчиняються двері, і волвиконкомівський сторож березовою мітлою вимітає з приміщення різні папірці та сміття просто на вулицю.
Карпо не відразу зайшов до купальні, а кілька разів пройшовся сюди-туди, озираючись та перевіряючи, чи нікого немає поблизу, чи не стежать за ним сторонні очі.
Навколо було тихо, спокійно. І тоді Карно тпхспько постукав у дощані двері.'Вони одразу розчинилися.
— Сама, Віро?
— Швидше заходь. І так уже заждалася тебе. Двері причинились. Цокнув зсередини засув.
— Купалася? — запитав Карпо, пожадливо оглядаючи білу сорочку з мереживною оторочкою.
— Хіба не бачиш? — і тріпнула головою, а довге волосся так і розсипалось по плечах пахучими хвилями.
Карпо рвучко обняв, пригорнув її, гарячу й трепетну, до своїх грудей.
— Ну ось... Тепер ми одні... Прохор у млині, тесть поїхав Метелицю забирати...— говорив він, задихаючись від внутрішнього хвилювання.
— А я боюсь, боюсь, Карпе, довго тут залишатись.
— Чого ж боятися? Такої нагоди жди, та хто знає, чи діждешся? Яка ж ти, Віро, принадна.
Пахне від неї річкою і ще чимсь духмяним, приємним: чи м'ятою, чи татарським зіллям, чи любистком... Пахощі ті туманять голову Карпові, і він, нестямний, припадає знову до Віри.
— Божевільний, що ти робиш? — А сама обіймає Карпові рлечі, гладить голову й шепоче йому слова, яких Карпо не сподівався чути від неї.
— Ти б покинув свою Марію... Холодна вона, як риба. А ми разом будемо жити. Виїдемо з цієї слободи... Ти ж такий розумний, такий бувалий, скрізь собі добру посаду дістанеш.
— Авжеж, дістану... Обтесався між людьми. А відносно Марії не знаю... Та хіба в цьому справа? Не про це нам говорити &араз. Хіба тебе відпустить Прохор?
— Ой Карпе, не знаєш ти, не відаєш, яке горе в мене на серці. Прохор мій любить...
— То й добре, нехай любить...— І вій поцілунком обірвав її слова.
Віра здригнулася вся, затихла. Руки її міцніше обняли Карпа.
Раптом у двері хтось владно й водночас роздратовано постукав:
— Ану, купальнице, відчиняй двері! — Зсередини почулось метушливе шарудіння, і це ще дужче розлютило Прохора.— Ти що там, оніміла відразу? Сказано тобі — відчиняй двері!
Поряд з Прохором стояла Марія. Вона нічого пе говорила, тільки серце в неї билося полохливо й тривожно.
— Не кричи на неї, брате, бо хтось почує...
— Нехай чують! Мені тепер все одно. Ну, довго ти там будеш одягатися? — І Прохор з такою силою рвонув ручку, що мало не одірвав її.
— Не сердься, зараз вийду,— озвався з-за дверей винуватий, розгублений голос, і той голос видав її гріх. Почувся цокіт засува, і в дверях з'явилася Віра.— Викупатися не дадуть.
Ошалілий Прохор, відсторонивши її рукою, ввірвався до купальні.
— Де? — спитав він таким голосом, що Віру обдало морозом.— Де він? Де? Говори! — І Прохор схопив Віру за довге, незаплетене волосся й поцупив до себе. Віра скрикнула від болю й, оступившись, упала на поміст.
— —Брате! — кинулась обороняти її Марія.— Брате, отямся! Що робиш?