Ковалі стали бити сильніше.
— Дужче! — заохочував їх досвідчений силач.— 3 усього розмаху. Не бійтеся! Витримаю! Веселіше, хлопці, веселіше давай!
Розпалилися парубки. І, мабуть, у цю хвилину забули вони про людину, що на її грудях стояло ковадло. Вони бачили тільки штабу, що, нагріваючись від ударів, поволі змінювала свою форму. Наче в кузні, вправно і звично парубки гатили молотами, і глухий дзенькіт летів над завмерлим майданом. Не одні очі з напруженням стежили за ковалями і особливо за Каль-ницьким.
— Чи він там іще живий?
— Тримається... Оце сила! Оце богатир!
— Не людина він, а мана якась,— гомоніли між собою набожні бабусі і хрестилися, вбачаючи в цьому сатанинські чари.— Хіба християнська душа отаке витримає?
— Жив, жив чоловік на світі та й пропав.
— Не ворушиться...
— Годі, хлопці, годі, бо він, мабуть, уже готовий!
— Видиму смерть прийняв...
— Ковалі його вбили...
Та двоє дужих парубків нічого того не чули, а бачили тільки перед собою залізо, влучали в нього добре, б'ючи молотами на всю силу своїх молодих м'язів.
І тоді з натовпу вийшла дівчина, бистра, налякана, нестримна в своєму пориві. Вона підбігла до Івана, коли він підняв свої руки з молотом, і схопила їх, заридавши:
— Убили... Не бачиш хіба? Вбили ви чоловіка...
І цей крик, це ридання спинило ковалів. Покидавши молоти, вони глянули на заплющені очі, на зблідле обличчя силача, і холодом обдало гарячі парубоцькі спини.
— Я не хотів... Я ж казав... Гріх па душу...
— Іване! — І дівчина, забувши про те, що па неї дивляться сотні людей, кинулась на могутні груди свого милого й заридала ще голосніше.
Та плач її раптом урвався, бо "мрець" розплющив очі, скинув з грудей своїх ковадло, легко підвівся на ноги і, взявши розплесканий шмат штаби, поніс його показувати людям. Дівчина так зраділа, що в ту хвилину, мабуть, забула про все на світі, бо на виду у всіх поцілувала свого Івана в Щоку, потім, опам'ятавшись, зашарілася, мов троянда, й побігла до подружок. Слідом за нею пішов зніяковілий і засоромлений коваль.
Та на це не зважали люди, бо всі стежили за силачем і всі прислухалися до того, що він говорив.
— Граждани, у кого з вас є добрий кінь? Хто відважиться змагатися зі мною? У заклад даю сто карбованців. Будь-якого коня пережену на дистанції двадцять п'ять кілометрів. Бажаючі є?
Запанувала мовчанка. Те, що вони бачили перед цим, так вплинуло на слободян, що багато хто з них, маючи доброго коня, завагались.
— Якщо такі дива виробляє чоловік, то й на перегонах він себе покаже. Л сто карбованців — гроші немалі. Не всякий може рискнути.
— То що ж, немає охочих? Заявляю: сто карбованців сплачую тому, хто мене обжене конем. Ясно? — І ширяв очима по майдану.— Невже не знайдеться охочого?
— Є! — озвався густий голос, і наперед вийшов Аркадій Павлович Шумейко.— Я згодний.
Стало тихо на майдані, бо кожному цікаво було почути, як і про що вони будуть далі домовлятися.
— Треба кілька чоловік понятих та свідків.
Вийшло більше ніж треба. Кальницький одібрав п'ять чоловік, решту завернув назад.
— Граждани! — гукнув він потім до людей.— Мої умови вже відомі! З цього майдану ми починаємо змагання, сюди мусимо й повернутися. Переможець забирає гроші. Згода? — І він простягнув Шумейкові руку. Поняті розбили заклад і гуртом уже почали намічати маршрут пробігу.
— До Хотмижська,— запропонував Аркадій Павлович, уважно розглядаючи бігуна.— Туди дванадцять кілометрів буде. Дорога рівна. Кращої годі й шукати. Там росте каштан. Більше немає тут ніде, тільки там. Хто прибіжить першим з гілочкою того каштана, той і переможець.
Підтримав цей маршрут і Карпо Нехльода.
— Так що, папашо, вважайте — сто карбованців у вашій кишені прибавиться,— сказав він стиха, але тесть ухильно відповів:
— Хто знає, як він бігтиме. Всякі дива на світі бувають,— і одійшов від зятя, щоб послати одного з підлітків до наймита Семена.
— Скажеш йому, нехай сідає верхи на Метелицю та мерщій їде сюди.
Хлопчик зірвався з місця й побіг — тільки п'яти замелькали.
З майдану ніхто не пішов. Може, в кого й робота якась вдома лишилася — дарма. Пізніше з нею впорається, а такого, гляди, й довіку більше не побачиш. Слободяни добре знали бистру Метелицю, тим більший інтерес у них викликало це незвичайне змагання.
— Хіба таку рисачку обженеш? — гомоніли вони між собою.— Це вихор! Як блискавка. Програє Кальницький!
— Е, не кажіть, не кажіть мені, люди, такого,— заперечував сивий мов лунь дідусь, азартно розмахуючи ціпком.— Та я сам замолоду коней обганяв. Паи управляющий графа Шереметьева їздив...
Але діда не слухали, а він сердився, згадував давнину, людей, яких уже давно не було на світі.
— Обганяв і тройку пана пристава...
— Ой діду,— говорили йому,— може, уві сні й обганяли.
— Як уві сні? Та я замолоду такий прудкий був, такий бистрий...
Суперечки урвалися, бо всі почули цокіт копит, а потім побачили й наймита Семена, що верхи мчав до майдану.
Круто і вправно осадивши Метелицю, вій запитав у хазяїна:
— Навіщо кликали?
— А ось із ним,— вказав Аркадій Павлович на силача,— наперегони поїдеш.
Семен озирнув залюднений майдан, глянув на незнайомого йому чоловіка й рішуче заявив:
— Як хочете, хазяїне, а бігати навперегони я не стану. На таку роботу до вас не наймався. І глузувати з себе перед людьми не дозволю. Чуєте? Не ті часи тепер, щоб з наймитів насміхалися.— І він уже смикнув був повід, щоб повернути Метелицю, та її за вуздечку схопив сам Шумейко.
— Ніякого тобі сміху. Об заклад я побився: хто кого переможе. Ти на Метелиці, а ось вони,— і в хазяйських очах заграли хитруваті вогники,— вони тебе доганятимуть самотужки. Зрозумів?
Семен іще рзз оглянув незнайомого чоловіка і сказав:
— Певне, жартують або не знають Метелиці. У слободі нема такого коня, щоб міг її обігнати.
— Бачу,— промовив Кальницький, і, як здалося Аркадієві Павловичу, в очах силача на мить спалахнуло вагання, розгубленість і жаль за грішми, що їх він, мабуть, програє. Та відмовлятися вже було пізно. Шумейко в душі вже тішився з своєї перемоги.
— Дивися ж мені, Семене, па повну швидкість пускай Метелицю!
— Добре.— І наймитові стало шкода цього здорового силача, що безрозсудно погодився на таке програшне змагання.