— А до того й веду, хазяїне, що вдома мої діти вже тиждень хліба не бачили, картоплею годуються.
— До речі, про твоїх дітей. Розбестив їх так, що вони тільки шкоду людям роблять.
— Мої діти? Яку шкоду?
— А таку. Дочка Марія бачила, як твій хлопець грудкою забив гуся. Дивись, коли ти їх не вмієш учити уму-розуму, то я навчу.
— Ви коли хочете мати гусей, то наглядайте за ними, а то мій синок одне забив, а я застану в себе на городі гусячий виводок, то всіх переколошкаю або зажену до свого хліва, а ви мені відшкодуєте збитки. Отак і знайте.
— Бачу, ти гострий став, мов окунь,— сказав Аркадій Павлович, примруживши очі, в яких уже бушувала злобна каламуть.— Догадуюсь: на Романа покладаєшся, гадаєш — захистить тебе?
— Може, й захистить, бо куди я придатний? Який з мене тепер робітник у сім'ї?
— Не тягни чужого.
— З пестатків на таке зважився, з горя потягнув. Хіба від того ви збідніли? Піймався—до міліції одведіть, щоб все по закону було, а ви що зробили? На циркулярку мене за жменю борошна...
— Там не жменя, там з півпуда було.
— А ви,— продовжував своє Філька,— на циркулярку мене... "Будь, мовляв, калікою повік. Ходи по землі безруким". І ходжу я тепер ось з порожнім рукавом. А самі ви не крали? Самі не обважували людей? Хіба я того не знаю, не відаю?
— Іди геть, не розстроюй мене. Ти, певне, випив десь? Прийдеш іншим разом, бо зараз у мене пі бажання, ні часу немає з тобою розмовляти.
— А як же мені калікою на світі жити? Адже ви навмисне штовхнули мене на циркулярку.
— Свят, свят...— перехрестив його Шумейко,— чи ти в своєму розумі, щоб отаке говорити? Що я, душогуб? Сам ти впав, сам спіткнувся об колоду і впав...
— Хазяїне, про це я знаю та ви знаєте, як було.
— Я ж і кажу: ти п'яний, коли отаке говориш. Іди проспися.
— Не піду! Давайте хоч те, що з вас полагається.
— Зажди, віддам. Зараз у мене грошей немає. Мав он які збитки від поводі... Навідаєшся через кілька днів, а зараз іди собі, не дратуй мене.
— Сказав — не піду, доки не заплатите, що слід,— заявив з настирливою впертістю колишній мірошник.— Не піду!
Тоді Шумейко взяв Фільку за руку і силоміць потягнув його з світлиці.
— Ось туди йди під три чорти!
Філька, оступившись, упав, вдарився головою об дерев'яні приступки.
— Сказано було тобі йти, значить, іди! — промовив Аркадій Павлович і затих, бо таких шаленіючих очей і такої люті він ще ніколи не бачив у колишнього мірошника.
— Отак мене випроваджуєш, хазяїне? Що ж, я піду... піду... Але ти ще почухаєш свою потилицю! — Та він нікуди не пішов, а залишився на подвір'ї, де наймит Семен розколював дерев'яні плахи, заготовляючи сухі дрова на Великдень.
Шумейко нічого більше не сказав, тільки плюнув спересердя і зник за сінешніми дверима. Філька підійшов до наймита.
— Бог на поміч, Семене!
— Спасибі!
Семен мовчки поклав колун, витер широкою долонею піт з лоба, запитав:
— У хазяїна був?
— Був. Хотів одержати зароблене, а він...
— Вигнав тебе з хати?
— Я йому цього не прощу! Є в тебе закурити?
Сіли на колоді. Семен звертів дві цигарки, одну з них дав Фільці.
— Жадний хазяїн наш. Він і мені вже ось за кілька місяців винний гроші, а не дає. "Збитки,— каже,— мав від поводі. Зажди". Ну я і жду...— Семен глянув на порожній Фільчин рукав, співчутливо сказав: — Важко тобі тепер.
— Важко. Як житиму далі — не знаю. Роботи немає... Та й кому потрібний я, отакий каліка?
— Погано однорукому, що й казати. Цигарку ось скрутити — і і* незручно. І як ти потрапив тоді йому на очі? А тепер на твоєму місці та собака — Демид Плахотка. Вислужується перед хазяїном, про все йому розказує. Хтось слово скаже недобре про Шумейка — уже хазяїну відомо. Вредна людина.
— Колись ти, Семене, показував оті штучки, що в денікін-ському штабі знайшов... Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— Чи й зараз є вони в тебе?
Семен озирнувся, чи ніхто їх не підслуховує, а потім сказав:
— Та зберігаю, і сам не знаю — для чого. А навіщо вони тобі?
— Хочу добру рибу мати. Знаю ями глибокі... Одну таку штуку кинути — і мішок або й два риби дістану. Виручи. Сам же бачиш, який я тепер. Діти голодують... Хліба — ні рісочки. Картоплею живляться, і тієї не вдосталь... Знаєш, меншенька дочка їсти просить, а синок Івась... Розумієш, чим Івась її заспокоює? "Тато тепер безробітні, не проси хліба, бо немає... Води напийся". А я те все чую. Дивитися не можу...
— Що ж, коли так просиш, можу віддати. Воно мені не потрібне... Я вже думав міліції здати.
— От бач,— зрадів Філька.— Як добре, що не здав. Мені пригодяться. Я це діло знаю... У громадянську війну червоноар-мійці в моїй хаті стояли, від них ту науку перейняв.
— Дивися, щоб якогось лиха не трапилось.
— Не трапиться! Кажу ж тобі: знаю, як треба з ними поводитись...
— Тоді приходь увечері до дупластої верби. Я тобі їх винесу.
— Винесеш? От спасибі! От душа! — І міцно стискав загрубілу Семенову руку, а сам радів, мов дитина.
— Біля річки мене ждатимеш, щоб ніхто не бачив.
— Добре.— І він, зиркнувши на вікна Шумейкового будинку, загадково посміхнувся, промовив:
— Ще ти, хазяїне, згадаєш Фільку! — І низенький горбун пішов до воріт, несучи в душі своїй гнів і образу на Шу-мейка.
О-оІ Він за все йому віддячить. Ще в лікарні, коли лежав з пов'язкою,— не спав ночами. Не давали спати тополі, що їхні крони розчісували степові вітри, не давали спати думи жалючі. Вони отруювали душу, сповняли її тривогою і неспокоєм за сім'ю, вони живили її непрощенною помстою.
"Навмисне штовхнув мене на циркулярку... Скалічив... Куди тепер я піду? Хто дасть роботу, коли є стільки здорових, молодих і дужих людей, що шукають собі заробітків у слободі, шукають і не знаходять? Вирушають потім на відхожий промисел до Харкова й до інших міст. А куди можу піти я? З однією рукою... Що я можу робити? Пропав... Навіки пропав... І я, і сім'я моя.— У такі хвилини занепаду й розгубленості в душі його ще з більшою силою бушувала лють на Щумейка.— Він винний. На його совісті гріх. Я мушу йому помститись, мушу... Тепер мені все одно".
Тільки перед світанком засинав Філька, змучений тяжкими думами, і сон його був таким же неспокійним, тривожним. Часто він кричав уві сні, метався в ліжку, стогнав і плакав, не даючи спати іншим хворим, і тоді Фільку перевели до окремої невеличкої найглухішої палати.