Відтоді, як Іванові Гуньці дали в колгоспі коней і воза, він перестав упізнавати своїх недавніх товаришів, з якими ще тиждень тому лазив по чужих садках за яблуками, по сусідських городах за огірками. Коли стрічав хлоп'ячий гурт на вулиці, посмикував віжками, прицмокував, батіжок його так і шугав над гнідими спинами,— і балакучий драбиняк, гуркочучи вихлястими колесами, хвацько проскакував уперед, вкутуючись їдкою курявою. Хлопці зупинялися, вражені, і в їхніх очах ще довго літав замашний батіг із чорною китичкою.
Ще коней у Гуньки не було, ще й не збирався ніхто йому давати їх, а батога вже він мав. Пужално — вишневе, а сириці не знайшов, то порізав новенького паска; оту ж китичку стулив із хромової халявки старого черевика, який уже й не годився ні на що. Батіг стояв у Гуньки в сінях за дверима, а коли хлопець ішов куди, то брав із собою. Майстерно навчився цьвохкати, особливо в дощ по мокрій траві: звук тоді здавався схожий на постріл.
Дмитро Жос, дивлячись на Гуньку, якому так пощастило з кіньми, захотів і собі мати батога. Найлегше, звичайно, вдалося розжитись на пужално: пішов у садок, вирізав замашну вишневу гілку, пообрізав сучки,— і готове. Сириці теж ніде не міг добути, то взяв клоччя, посукав тоненькі мотузочки, посмолив їх старанно, понав'язував гудзи на кінці, щоб дошкульніше приставало. А китичку? Китичку Дмитро давно вже приготував, покраявши на неї жовтий шкуратик, що валявся в ковбашці. Дуже гарний вдався батіг, цьвохкав різко, весело. Тільки Дмитро не виходив з ним нікуди — боявся, що насміхатимуться з нього або й заберуть. Більше на своєму обійсті тим батогом тішився, стьобав бур'яни. Так, бувало,, намахається пужалном, що мокрий, хоч сорочку викручуй.
— Ото ти так хліб заробляєш? — гнівалася мати, повернувшись увечері з поля.— А дурнішого не можеш придумати?!
— Самі придумайте,— бурчав упівголосу син.
— Ще й огризається! Нащо мені таке ледащо здалося? Ні до чого в тебе руки не лежать, наче не своєї матері син.
— А чиєї, як не своєї?
Таки й справді, ні до чого руки в нього не лежать. От хоч би парубкування. Якось вони з Гунькою, коли ще в того коней не було, пішли до клубу. Кіно те в них завжди опівночі, а то й пізніше починають пускати, бо завжди движок не заводиться, а перед кіно — танці. Дівчата з дівчатами танцюють під гармошку, а потім хлопці, як захочуть, то розбивають пару. Буває, що так ніхто з хлопців не розіб'є жодної пари, то дівчата весь вечір самі й протанцюють. А хлопці стоять осторонь, регочуть і тільки ухкають, що аж темрява стогне.
От Гунька й каже Дмитрові:
— Давай розіб'ємо... Ти з Ганною підеш танцювати, а я — з Антоніною.
Втиснулися вони в колотнечу, ледве пробрались до пари, яку давно вже запримітили. Смикають дівчат за рукави, а вони молотять чобітьми пилюку, їх і не бачать. Ну, Гунька й відійшов учасно, а Дмитро візьми й ще раз смикни Ганну за полу. Тут вона як звинеться, як ляпне його важкою долонею по щоці:
— Ану спати! Кури давно на сідалі, а ти що тут забув? Га?
Дмитро, отетерівши, з місця не міг зрушити. А дівчина, неабияк ображена тим, що парубки до неї не підступаються, а так, недолітки різні за рукави смикають, далі посіювала:
— І не дивися спідлоба, не басуй, бо як спущу штаненята, як візьму кропиви...
Відтоді Дмитро більше не парубкує. Та й у: кіно перестав ходити, бо тільки наблизиться до клубу, а хто-небудь уже кричить: "Іди, йди, тут Ганна тебе шукає!" І коли Гунька одного разу сказав йому, що найкраще тепер живеться в приймаках, бо й хати не треба своєї зводити і на все готове пристаєш, то Дмитро відповів похмуро:
— Приставай, коли хочеш, а мене не підбивай.
— Тю, дурний! Чого ж це?
— Бо не вийшло з мене парубка, то не вийде й приймака.
— Головне в цьому ділі що? — повчав Гунька.— Головне в цьому ділі догодити тещі, а вона вже постеле тобі й покладе...
— Знаєш, не хочеться щось...
— Ет, отак і пропадеш старим парубком. А міг би людиною стати, якби розумних слухався.
А ще як дали Гуньці коней у колгоспі, то й зовсім махнув він рукою на свого колишнього товариша. Дмитро спершу заздрив йому, але заздрощі не помагали, і він зробив ото батога, щоб і собі в люди вибитись. Але батіг чомусь не помагав, як і не помагала китичка з жовтого шкуратика. Посилали Дмитра на всякі роботи, навіть до волів ставили, було таке, але щоб коней доручили...
І Дмитро надумав дістати балалайку. Перебирати струни давно вже навчився, знав кілька мелодій, а іноді щось таке награвав, що не втямиш — сам придумав чи в когось перейняв... Думав, думав, де ж роздобути інструмент, і надумав до дядька Бандуристого йти. Бандуристий у сільраді за секретаря. Сам невеличкий, лице схоже на стару печерицю, а співомовки Степана Руданського ого як уміє читати! Є в нього кілька старих-престарих мандолін, балалайка, гармошка й блискуча труба. На трубі він грає, коли його на похорони кличуть, а гармошку бере на весілля чи на толоку. І непогано живеться чоловікові: коли радість у людей — то і йому не гірко, а коли біда в кого — Бандуристий пожуриться разом з усіма, пограє на трубі,— щось і тут перепаде.
— Дядьку,— мовив Дмитро,— а що я вам скажу?
— Та, мабуть, скажеш-таки щось,— відповів Бандуристий, і зморшки на його лиці застигли.
— Віддайте мені балалайку.
— А хіба вона твоя?
— Ваша, але віддайте.
— Що ж ти з нею робитимеш?
— Та вже зроблю щось.
— А все-таки?
— Зроблю щось...
— А ти за мене відпасатимеш чергу в череді?
— Відпасатиму...
Балалайка була стара, на три струни, зовсім нікудишня, видно, Бандуристий давно вже на ній не грав. Але все те мало турбувало Дмитра. Він радів, що має нарешті власну балалайку. А струни? Тс-с, хіба так важко самому знайти та припасувати? Знайшов кабель, повитягував тонесенькі жилки співучого дроту — от уже й струни.
Довго не міг дочекатися першого весілля. Але таки дочекався. Щоправда, бігти не поспішав, а коли вже почув музику, тоді взяв під пахву свою балалайку і неквапно подався. На лаві під загатою сидів Бандуристий з гармошкою та ще якийсь чужий чоловік — видно, з сусіднього села,— котрий грав на трофейному акордеоні. Дмитро спершу стояв осторонь, не наважуючись підійти, а потім, коли посутеніло, бочком-бочком почав підступати до музик. Став, опустивши голову, взявся бренькати. Спершу зовсім несміливо бренькав, що й не чув ніхто, а згодом усе голосніше, завзятіше. Бандуристий обернувся до нього, уважно подивився і підморгнув. Мовляв, грай, хлопче, де наше не пропадало! Дмитро й зовсім підвів голову.