– Ти чо кричиш? Я всьо чую, не глухий! – гаркув Вілберфорс. – Тебе шо – обходить, як я почуваюся, га? Не твоя куряча справа! Краще про себе подбай, бо зараз як дам у дзьоб!
– О Боже! – вигукнув шокований Пітер.
– А ви двоє шо – теж нариваєтеся? – Вілберфорс стрімко метнувся через галявину та заходився горлати на хлопців. – Вам шо – моє ім'я не подобається?! Ану, опустили пики, подивимось, як буде, коли я вам черепи навиворіт повивертаю!
– О Боже! Це фантастика! – вигукнув Венслідейл. – Ніколи в житті нічого такого не чув і не бачив!
Вілберфорс розвернувся і, перш ніж хтось зрозумів, що він збирається робити, схопив Венслідейла за мереживну краватку та почав несамовито трусити.
– А ти! – кричав Вілберфорс. – Мене вже нудить від тебе, мене вже від тебе верне, мені вже твої блювотні прискіпування – онде! Давно вже час тебе провчити!
Із цими словами Вілберфорс дав у око Венслідейлу, герцогу Горностайському, та так добряче, що той відлетів і впав на чайний столик. Діти вражено витріщилися на Венслідейла, який лежав на землі; на ньому згори красувалися бутерброди та меренга, а навколо нього витанцьовував Вілберфорс.
– Уставай і бийся, ти, тюхтію! – кричав садівник. – Ти, слинявий альбіносе, вставай, я порву тебе на шмаття, побачиш! Я відріжу тобі обидва вуха, усі зуби повибиваю!
Словом, шестеро горностайських садівників цілий день витратили на те, щоб спіймати Вілберфорса та замкнути в повітці.
– Я думаю, – сказав Папуга, коли почулися стогони Венслідейла, якого заносили в дім, – я думаю, що цей експеримент можна назвати абсолютно, глобально, цілковито вдалим, правда ж?
Діти від щирого серця погодилися з ним.
Коли Венслідейла трохи попустило (хоч око в нього все одно спухло), він пообіцяв, що горностаї, всі як один, допоможуть їм у битві проти василісків, тож діти і Папуга повернулися в Кришталеві Печери з успіхом.
У Кришталевих Печерах усі метушились і гомоніли – кипіла робота. Грифони загнали отару місячних телят у бічний тунель, де вони готували місячне желе, пластина за пластиною, а Пенелопа, Дульчібелла і Г.Г. вигадували з нього повітряні кулі та інші потрібні речі. Зовні, на полі місячної моркви, Пітер, який тепер почувався у своїй стихії, тренував батальйон кавалерії єдинорогів. Навчав їх бігти риссю, галопом і розвертатись одночасно. Єдинороги навчалися дуже швидко, й невдовзі Пітер уже міг пишатися їхньою точністю і вправністю.
Протягом цих кількох днів Етельред час від часу надовго кудись зникав, і хоча всі це помітили, але ніхто не надав особливого значення, бо кожен мав дуже багато роботи. І ось, коли Пенелопа вигадала з гори місячного желе сімсот вогнетривких костюмів для горностаїв і дуже стомилася, Етельред з'явився. Він неабияк здивував Пенелопу тим, що прийшов у трикутному капелюсі та елегантній уніформі із золотими еполетами й цілою колекцією найрізноманітніших стрічок на рукавах. Мундир був глибокого зеленого кольору, а штани – білі. При боці він мав довгу шаблюку в срібних піхвах.
– О, Етельреде, ти неперевершений, – сказала Пенелопа.
– Ой, тобі справді подобається? – зашарівся Етельред. – Це мій однострій головнокомандувача.
– Так? – здивувалась Пенелопа. – А чий ти головнокомандувач?
– Ходімо зі мною, покажу, – загадково сказав Етельред і повів її одним із бічних тунелів.
Те, що постало там перед Пенелопою, вразило її та потішило – напоготові стояло приблизно п'ятдесят жаб. Усі в гарних яскраво-червоних уніформах із мідними ґудзиками, півкруглих шапочках, прикрашених великими чорними перами, всі озброєні гострими списами, луками і стрілами. Коли вони побачили Пенелопу, то швидко виструнчились.
– Звідки вони взялися? – здивувалась Пенелопа.
– Із Замку Василісків, – пояснив Етельред. – Мені не хотілося бути єдиною жабою, яка прийде вам на допомогу, тому я прослизнув у замок, замаскований під грека, якому треба найняти команду для своїх сорока двох кораблів, і завербував усіх своїх родичів.
– Це чудово, – Пенелопа була зворушена. – Гадаю, Г.Г. дуже зрадіє.
Етельред зняв капелюха та поважно прокашлявся.
– З вашого дозволу, панночко, я хотів би назвати цей підрозділ, м-м-м… Хочу, щоб він називався… Загін Смертельно Страшних Жаб Панни Пенелопи.
– Звичайно, будь ласка, мені дуже приємно, – сказала Пенелопа.
– Дякую, – Етельред був цілком задоволений. – Я саме веду їх на невеличке тренування в стрільбі з лука, тож чи не були б ви такі ласкаві й чи не погодились би, ну, привітати їх, чи щось таке?
– Звичайно, – відповіла Пенелопа.
– Загін, рі-вняйсь! Струнко! – лунко вигукнув Етельред, і всі жаби в червонім однострої ще більше виструнчилися. – Право-руч! Кроком руш!
Підрозділ рушив, і коли вояки крокували повз Пенелопу, Етельред крикнув:
– Стій, раз-два! Право-руч!
Пенелопа стала струнко і військовим жестом привітала вояків.
– Дякую вам, панночко, – сказав Етельред, коли полк помарширував далі. – Зараз я проведу тренування в стрільбі з лука. Дехто з них уже непогано стріляє. Учора один мало не поцілив у мій капелюх.
Пітер і Саймон провели багато часу за книгами у великій бібліотеці Г.Г. Читали про найкращі методи нападу на фортеці, й ось в одній книжці побачили зображення машини, яка, на їхній погляд, могла б їм знадобитись. Вона була схожа на величезну катапульту з довгим важелем, ніби величезна ложка. Треба було потягти за важіль, покласти в заглиблення тієї подоби ложки снаряд і відпустити. Хлопці, між іншим, вигадали з місячного желе одну таку експериментальну катапульту, й вона діяла справно. Питання було тільки в тому, чим же стріляти, але грифони його вирішили.
Вони сказали, що можуть зробити золоті ядра.
І це був не єдиний успіх, бо виявилось, що вони ще й чудові стрільці.
Тим часом Фенелла повернулася з острова Вовкулаків зі всіма своїми родичами і друзями. Пенелопа і її брати спостерігали за їхнім польотом у темряві, й усі визнали, що це найпрекрасніше видовище, яке їм пощастило побачити в Міфології: вогняники пролітали над морем у сяйві місяця, різнобарвною світляною стрічкою. Ця казкова стрічка легко колихалася в повітрі й нагадувала живу веселку. Щойно вогняники прилетіли в Кришталеві Печери, Саймон почав експериментувати зі своїми повітряними кулями. Він вирахував: щоб підняти кошик, у якому сидітиме тридцять горностаїв у повній амуніції, треба посадити в кулю сорок вогняників. Тож їхній повітряний флот мав налічувати п'ятнадцять повітряних куль. Кулі теж були великим успіхом, і вогняники страшенно пишалися тим, що навчились маневрувати в небі.