Під'їхавши до двору Гонкого, баба Явдоха казала Оверкові спинитися проти брами і піти в двір розпитати, чи тут живе Гонкий і чи в господі він? Баба Явдоха сама — дякувати богові — на власні очі ніколи не бачила Гонкого, люди порадили до нього. Тим-то вона, хоч і бачила через тин, що "щось" сидить на призьбі, але не відала, чи те "щось" сам Гонкий, чи хто інший.
Оверко, знявши каблучку з брами, відхилив її трохи і, просунувши голову, мовив:
— Добрий день вам з сим днем/що сьогодні! Волохатий собака, що лежав біля Гонкого під столом,
підвів голову і гавкнув на браму. Оверко швидше голову назад, каблучку на браму.
— А чого тобі, хлопче? — озвався Гонкий.— Іди, не бійся, собака не займе, іди!
Оверко одначе не рушив і спитав через браму:
— Чи тут живе брехунець Гонкий?
Гонкий суворо глянув на хлопця і сердитим голосом відповів:
— Якого тобі в біса брехунця треба? Брехунців тут нема, геть собі, шукай їх деінде!
Баба Явдоха, почувши таку розмову, нестямилася, почервоніла, повернула коняку голоблями до тину, злізла швидше з воза і мовила до Оверка:
— Яка ж бо дурна в тебе голова! От дурна дитина! Ще до лиха доведе... Геть собі! Геть до воза, я вже сама... Сказано: пошли дурного, а за ним другого... Геть!
Озерко насупився, бо не тямив, за що 5івдоха ганьбить, і мовчки пішов до воза, а Явдоха, знявши з брами каблучку і прочиняючи її так, щоб можна було пройти в двір, стисла лівий кулак і тихенько говорила: "Пом'яни, господи, царя Давида і всю кротость його! Іду до тебе, раб божий Никоке, з дарником і з паскою, щоб був до мене ласкав..."
Гонкий сидів, не підводячись, і гордовито дивився на незнайому йому молодицю.
Скоро баба Явдоха, привітавшись, сказала йому, що вона до нього "за великим та страшним ділом", Гонкий глянув на неї ласкавіше і прохав сідати на призьбі.
— Сади, боже, все добре вам і в хаті, і в коморі, і надворі,. і в домі, і в полі, і в дорозі, і в суді, і де ви не повернетесь!
— Спасибіг, спасибіг! Так от сідайте та й кажіть, яке там у вас діло?
— Кажу ж вам: і велике, і страшне; сам батюшка отець Сидір заприсягне...
— Попам не можна присягати: вони по ієрейській совісті...
— Нехай і по ієрейській совісті, а все ж скаже, що я була присмерті, на волосину від смерті, та святе причастя і мати божа одвели, не попустили... Убив був мене... Землю мою забрав, жита мені не дав, та ще й убив... Люде мертвою мене внесли в хату...
— Та хто ж се так?
— Та ніхто ж, як не оте байстря Походенко! Може, чули про нього? На всю околицю другого такого голінного душогуба нема...
— Що ж він вам?
Баба Явдоха розповіла свою пригоду з Походенком, а потім спитала:
— Чи се ж можна так?
— Що й казати! — відповів дипломатично Гонкий.— Діло справді неабияке... За се його...
— Кажуть люде: за се його в Сибір,— перебила Явдоха.
— В Сибір — не в Сибір, а в острог закинуть! Явдоха не всиділа на призьбі.
— Що йому острог! Він тому радніший буде! Хату не наймати, топлива не купувати, в теплі та в добрі сидіти, дурно їсти-пити, нічого не робити! Се про нього не кара, а ласка божа! Ні, в острог я не хочу! Я отеє була в монастирі, говіла, так там чернички менЬ до вас направили і казали, що можна так повести, що тому байстрюкові і штанці спустять... Так йому і треба по-божому... От ви, Никоне Івановичу, і заступіться за мене, сиротину...
— Та я л<. не від того... Се ж мій хліб, з того лсиву! Я радніший! Не хочете в острог — можна його і березовою кашею погодувати серед села на майдані...
— Ото-то, ото воно саме, чого я й хочу! — заторохтіла Явдоха.— Нехай йому носа утруть, а то він... Хлосту йому! Під різки його на майдані серед села, щоб усі бачили... Так і отець Сидір радить.
— Се можна... Звісно, не я, а суд...
— Се вже як ви знаєте, мені — аби не гаяли часу, щоб швидше, щоб він не встиг мого жита перемолотити, а нехай мені в снопах верне, в клуню до мене привезе... Чи не можна так, щоб на сім тижні...
— Які ви швидкі! Так не можна, на все свій час Треба ж спершу усе як слід написати...
— Так і напишіть, за тим же я до вас і приїхала!
— Якщо сьогодні поєднаємось, я завтра й почну...
— Хіба довго нам поєднатися... Я людина не багата, але нічого не пожалію, останню корівку збуду...
Тонкий одначе носом чув, що Явдоха бреше і що поживитися в неї можна.
— Що ж ви дасте мені? Як на вашу думку? — спитав
він.
Звісно, по спромозі; я рада б хоч і тисячу, коли б було з чого... Але ж достатки мої такі мізерні, просто злидні!
— Тисячу тут ні за що,— великодушно говорив Никон,— а сотню треба... Дасте?
— Ой, де ж мені сотню взяти! Ні! І рада б, та не спроможуся... Беріть менш! Уважте і на мої літа, і на моє вдовине сирітство! Беріть двадцять п'ять.
Адвокат зневалитаво глянув і мовив:
— Може, знайдеться хто й за двадцять п'ять, та тільки не я! Шукайте — щасти боже!
— Де там мені і кого вже шукати, коли на вас сама мати болса устами святих черничок мені вказала! Згляньтесь на моє сирітство!
Баба Явдоха підперла долонею зажурене лице своє і сумно хитала злегенька головою. Тонкий мовчав.
— Увалсте, Никоне Івановичу, уважте, беріть двадцять п'ять! Останні вам за мене мати божа сторицею заплатить, так що ви й самі не помітите того... Уважте — діло невелике...
Гонкий аж підскочив.
— Йк-то невелике! Що ви кажете! І в волость, і до земського, а може, ще й до прокурора, може, і в окружний суд... І апеляція, і касація... Все пиши. А я абияк писати не вмію: у мене, коли вже писати, так так, щоб аж іскри сипалися!
З сим словом брехунець підняв догори стиснений кулак лівші і трусив ним у повітрі, ніби ждучи, що з кулака у нього так іскри і посиплються на предиво бабі Явдосі.
Почали потроху м'якшати: баба Явдоха "накидала" по три карбованці, а брехунець "скидав" по п'ять, аж поки не дійшли до п'ятдесяти, на сьому і поєдналися. Баба Явдоха вийняла з-за пазухи гаманець і хотіла вже давати Гонкому "задаточку", аж ось наче вона згадала щось таке, що примусило її спинитися з "задаточком". Вона зашморгнула гаманець, засунула його знов за пазуху і спитала у Гонкого:
— Так не острог, а певне різки йому будуть?
— Сказано: різки...
— Добренько! А скільки ж йому їх всиплють?