— Дивіться, який урожай у вас сьогодні,— сміється літун. Тим ча-сом Андрій щось гаряче почав шепотіти між товаришами, пока-зував значок, махав руками, доводив щось, позираючи на Петра Михайловича.
— В чім річ? — помітивши це, спитав товариш Микола.
— Петро Михайлович теж член нашого гуртка.
— А, правда. Я й забув.— І товариш Микола, сміючись, подав зна-чок і Петрові Михайловичу. Той теж засміявся, а потім поважно пришпилив значок до тужурки. Поруч Петра Михайловича стояв дід Назар; товариш Микола подивився на нього, подивився на учнів. Всі зрозуміли: "Дати й дідові?" — "Дайте! Дайте!" Дід поче-рвонів, засоромивсь — тікати; придержали, до свити причепили.
Посипались оплески, вигуки, радісний сміх...
Товариш Микола сказав, що, на великий жаль, він мусить зараз одлітати, і став прощатись. Веселою гурмою висипали із школи, пішли до машини. Як одлітав аероплан, кричали:
— До побачення! До побачення!
XVI.
В НЕВІДОМІ СВІТИ
Зайшла ніч, але село ще не спало. Чути було сміх, гомін, пару-бочі вигуки, десь у вербах дівочі співи. Зайва, не витрачена за день сила дзвеніла й гула, шумувала в селі, розгонила сон і тишу. А вгорі без ліку блискучі далекі світи зоріють. Все небо, здається, двигтить і тремтить такою незміримою силою енергії, такими могучими невідомими законами-таємницями, що з давніх-давен хвилюють людину, будять думку; зорі тягнуть до себе, надихають бажанням піднятись до них... На горі за селом росте над ровом стара груша, що її знають в селі і що на ній побували малими теж, мабуть, усі. Спереду темніє смуга: через поле стояв ліс. Над лісом жевріє Марс, як жарина. Під грушею чути тиху, спокійну розмо-ву...
— А я читав, що один вчений подавав таку думку: зробити таку гармату, щоб стріляла на сотні верстов, і зробити велике ядро, в якому можна було сидіти людям.
— Зажди, а чим би вони дихали там?..
— А дихали б вони он як...
З біноклем у руках, з блискучими значками на грудях сиділи на рові Петро й Андрій. Дивились у бінокля на Марс, говорили про те, що, певне, живуть там якісь живі створіння, можливо, розумні, що колись людський розум дійде до того, що знайде спосіб, як завести зносини з цією планетою, що невпокійний людський дух, раз пробудившись, вже ніколи не перестане пориватися туди.
— Може, багато буде невдач, катастроф, жертв, але це не спи-нить уже людину! — казав Петро.
— А ні! — згодився Андрій.— Ти ж таки подумай побути там, де ще ніхто ніколи в світі не бував! Дізнатись про таке, про що, поки світ стояв, поки жили люди, ніхто не знав, не відав!..
— Подумаєш — аж мурашки полізуть... Здається, все б за це від-дав, все покинув...
— Так... є за що хоч би і вмерти!..
Затихли, задумались.
— Я тепер розумію того Ікара, що не послухався батька і полетів до сонця...
— Якого Ікара?
— А ти хіба не читав? Це є така стародавня казка...
І Петро почав розповідати одну з відомих найкращих старо-грецьких легенд про того відважного хлопця, що рискнув життям, щоб побачити сонце, полетів до нього і впав у море.
А Марс вибирався над лісом все вище й вище.