Скелясте дно з кам'яними терасами скінчилось. Воно поступилося місцем широким рівним лукам, внизу по яких довгим рівчаком тяглася глибока горловина прірви.
Всюди росли корали — гіллясті, лобаті або пласкі, як печериці. Їх світло-коричневий характерний відтінок впізнаєш відразу. І раптом серед цих квітучих заростей в око впали незвично білі плями. Одна химерніша за іншу, вони плішивими, огидними лишаями вкрили дно. Колись квітуче коралове галуззя з численними барвистими відтінками було тепер знебарвлене, позбавлене життя: шкірилось рідкозубо, пагорбилось вапняковим гряддям. Ні травинки водоростей, ані щонайменшої мільки — мертва, пустельна земля. Так пожежа або суховій нищить дорідну ниву, залишаючи по собі мертве згарище.
Я підплив ближче, повис, розпластавшись, над підводною пустелею.
Що воно? Подекуди серед цих плям лишилися живі коралові зарості, і на них, присмоктавшись довжелезними променистими відростками, лежали великі темно-сірі морські зірки. Зверху всіяні гострими шпичками, вони були схожі на примарних павуків.
Там, де ті павуки присмоктались, все живе зникало. Зірка — а це була вона, акантастер! — вивернувши і просунувши через рот шлунок, прилипала ним до крихітних коралових поліпів і всі до останнього поїдала.
Я просунув під акантастер палицю, відірвав її од грунту і перекинув горілиць. На місці колишніх коралів забіліла зірчата лисина, а тіло хижачки знизу покривали ще не перетравлені поліпи.
Так ось що мав на увазі Паганель!
Цей терновий вінок справді ненажерливий. Вторгається в коралові займища, нищить їх. А голі вапняки потім легко кришаться хвилями. І маєш: дивовижний витвір природи — кораловий риф — зруйновано. "Невже акантастри такі всевладні, що безкарно чинитимуть зло?!" — подумав я. Адам Варфоломійович, пригадується, щось говорив про молюсків тритонів. Я бачив їхні черепашки. Вони незвичайної краси — гостроконечні, з двома широко розтуленими пелюстками-дверцятами, що відкривають вхід у середину казкової перламутрової хатинки. Єдиний, хто поїдає хижих зірок, сказав Паганель, це невеличка креветка гуменокера і тритон. Але останнього стало обмаль.
Терновий вінок псує рифи, люди ж, у свою чергу, сприяють цьому руйнуванню, визбируючи для своїх утіх черепашки тритона.
Захоплений невеселими думками, я пропливав, раз у раз поринаючи, над пустельними займищами.
— Солоний, Солоний! — почув раптом, випірнувши на поверхню.
Оглянувся — на березі стоїть Паганель, жбурляючи грудки в затоку, а до мене чимдуж пливе, вимахуючи руками, Наташа.
— Сюди! Швидше! — крикнула.
Я не зрозумів, чого вона волає. Та все ж підплив ближче.
— Бачиш? — боязко показала на плесо.
За кілька десятків метрів від нас з води витикалися скошені, мов трикутний парус, плавці. Акули! Мене кинуло в дрож. Що робити?
Потім, згадуючи цю пригоду, ми пожартуємо з Наташиного переляку і з того, як я, уздрівши плавці, кумедно рвонувся вперед. Те буде пізніше… А зараз нам не до жартів.
У спіненій воді акул ставало дедалі більше. Описуючи широкі півкола, вони готувались до нападу. На бистрині саме плавав косяк золотої макрелі, і хижа зграя, звичайно ж, уже обрала для себе жертву.
Ось над хвилями щось хвостато плеснуло, потім, віялом розпорошуючи бризки, впало на воду — там ураз розпливлася багряна пляма.
Перед моїм внутрішнім зором одна страшніша від одної промайнули картини — те, як акули нападають на людей. Я вже бачив когось без рук, без ніг. Та й себе бачив калікою, — навіть помацав машинально, чи цілі ноги.
Блискавкою майнуло почуте чи вичитане десь: коли нападає акула, слід збовтувати воду, плескаючи по ній руками. А ще (це вже в останню мить, перед самим нападом) влучати у найвразливіше місце на тілі хижачки — в акулячі очі.
Ну, воду я збурюю й так — страх та інстинкт самозбереження додає сил. А от як бути з очима, не збагну. Поки я їх намацаю, акула мене проковтне — хоч, здається, ще не було випадку, щоб акула ковтнула людину живцем, — вона її розтерзує.
Тигрів південних морів — так ще звуть акул — завжди супроводжують маленькі, смугасті, як зебра, рибки-лоцмани. І не лише супроводжують, вони показують шлях до жертви, — тому й звуться лоцманами, або поводирями.
А зараз переді мною серед коралового густолісся сила-силенна різних рибок. Хоч вони й не смугасті — через переляк їх і не роздивишся як слід! — я всіх вважаю акулячими лоцманами, через що й гамселю по воді руками й ногами. А ще, мов на курей, кричу:
— А киш, киш, здохли б ви!
Наташа пливе наввимашки поруч. Вона трохи випередила мене, теж щосили орудує руками, але рухи її чіткіші, і довкруг менший вир та колотнеча — гладінь води ледь-ледь поморщена брижами.
— Швидше, швидше! — підохочує Паганель, не перестаючи кидати груддя.
Його "артилерія", мабуть, влучає в ціль — акули одна за одною починають відпливати далі, і відстань між нами збільшується.
Помах, другий — і ми на березі. У-ух, яка втома! Голова паморочиться, серце бухкає молотом.
— Ну, що, доплавався? — перепитує Наталка. — Теж мені дурень — поліз чортові в пащу, — свариться вона, розкидавши поруч зі мною руки.
— Спасибі тобі… — тільки й знаходжу, що їй відповісти.
— Дякуй Адаму Варфоломійовичу, — скромно відповіла моя рятівниця. — Це він угледів акул.
Він чи не він, але я сповнений вдячності до тебе, Наталко! Он яка ти, наша непримітна супутниця. Глянеш — ніколи не скажеш, що таке мале, худеньке здатне на відвагу. А бач, не побоялась — аби мене виручити з біди, кинулась акулам ледве не в саму пащу.
На цьому острові і взагалі в плаванні серце, мабуть, грубіє. Та нині я відчув, як у ньому ворухнулося щось тепле, ніби огорнула ласкава хвиля. Я з ніжністю глянув на дівчину.
— Ми вас кликали, гукали, а ви, — дорікав Адам Варфоломійович, — либонь, дуже захопилися терновим вінком. От Наталя Кіндратівна і кинулась у воду.
Невдовзі з усіх усюд зійшлися друзі. Тільки й розмов, що про акул.
— Мабуть, жижки затряслися, коли угледів плавці, — піддражнював мене Мотовило.
— Останнім часом Солоний без витребеньок обійтися не може, — докинув боцман. — Навіть Мотовила обскакав… А Наталка — молодець! Обов'язково доповім про це капітану, — пообіцяв він.