Невловима фата-моргана… Ось із-за дерев видніють палаци й вежі. На власні очі бачу ажурне місто. Воно ніби пливе, повисаючи в повітрі. Вулиці, завулки, сновигають люди.
Та підійшов ближче: крім дерев, нічого. І ще тоскніше стало на душі. Міраж роздратував примовклі почуття, знову нагадав про людей, про світ.
От тобі й робінзонада! Нехай інші вихваляють самотність та відчуженість, а я скажу — особисто переконався: без людей не прожити. З їхніми чеснотами і вадами — вони необхідні, як повітря.
Що далі я заглиблювався в острівні нетрі, то ліс ставав густішим. Потім відкрилась галява, навколо якої стояли перевиті ліанами дерева. Під одним, завбільшки як людська голова, — плоди.
З боків вони підгнили й почорніли. Я розчавив ногою той "м'яч", лизнув язиком білий, мов крохмаль, м'якуш. Ніякого смаку — терпке та й тільки.
"Гаразд, візьму кілька штук із собою! — вирішив. — Мої всезнаючі друзі напевне скажуть, що воно таке".
Плоди висіли на гінких, схожих на ясени деревах. Я виліз, нагнув гілку, простягнув руку, аби дістати заморський фрукт. Овва! Він, чортяка, наміцно приріс. Все ж перекрутив вузлувате стебло — "м'ячики" один за одним покотилися в траву.
Назад дорога виявилась коротшою: після мене в траві та узбіч боліт лишився слід, і я не блукав — стежка вивела до лагуни.
— Відважному досліднику салют! — зустріла Наташа. — А це що? — запитала, розглядаючи мої трофеї.
— Хтозна, якісь гарбузи, — відповів я.
— Гарбузи?! — озвався Адам Варфоломійович. І, взявши важкенький "м'яч", поцікавився: — Де ви, колего, їх узяли?
— Там, у гущавині, — показав я в бік острова.
— Так це ж — знаєте що? — артокарпус, інакше — жака. Росте вона переважно на островах вулканічного походження, зрідка на коралових суходолах.
— Так, значить, це жака? — перепитала Наташа.
— Вона, — підтвердив Паганель.
— А що це таке? — пошепки запитав я.
— Васильку! — схопила мене за руку дівчина. — Ти. навіть не уявляєш, який ти молодець! Ці плоди, що ти приніс, — із хлібного дерева. Не куштував ніколи?
— Та я взагалі їх уперше бачу.
— Я — теж. Але багато про них читала.
— І про бунт на "Баунті" знаєте? — глянув на неї Паганель.
— Знаю, — відповіла Наташа.
Час уже й обідати. З собою ми взяли кілька кокосових горіхів: два зелених, з рідиною, яка заміняє воду; решта — спілі, всередині яких смачна-пресмачна і дуже поживна копра. В Полінезії вона буцімто основний продукт харчування. От і нас копра виручає з першого дня перебування на Кілі-Кілі. Шматка її, як долоня завбільшки, досить, щоб довго не хотілося їсти.
А тепер у нас ще й цей делікатес — плоди жаки.
Адам Варфоломійович розгріб пісок, звелів мені принести хмизу — в хащах вистачало! — і заходився видобувати, тручи палицю об палицю, вогонь.
Багаття запалало. Але всім нам довелося добряче попотіти, перш ніж пішов димок і затанцювала крихітна пелюстка полум'я.
Загадково всміхнувшись, ботанік повідомив, що він у земляній печі зараз пектиме перепічки… Коли дрова згоріли, Паганель присипав вугілля піском, притрусив листям, поклав зверху плоди хлібного дерева і знову насипав піску.
— Тепер чекаймо! — з полегшенням зітхнув. — З тіста жаки, замішаного на воді й підсмаженого, вийде смачна паста — попої, як звуть її полінезійці.
— А звідки ви це знаєте?
— О, таємниця! — так і не відповів на моє запитання Паганель.
— Наташо, що то за "Баунті", про який тебе запитував Адам Варфоломійович? — поцікавивсь я.
— Хочеш послухати?
— Дуже!
— Ну, гаразд, — і вона розповіла.
Трапилося те давно, точніше — в кінці позаминулого століття…
Одного похмурого дня від берегів Англії відчалив трищогловий військовий вітрильник з кількома десятками матросів на борту. Всі вони були сповнені найкращих надій, і жодному з них навіть на думку не спадало, що більшість уже ніколи не побачить рідної домівки, а декого чекають страшні випробування і ще страшніша смерть.
Море завжди підступне й небезпечне, та ще підступніші жорстокі люди. І поки "Баунті" плив на Таїті (а він прямував якраз до цього острова), стрічалися шторми, урагани, а серед членів екіпажу спалахували постійні сварки.
У ті часи Англія начулась від учасників експедицій капітана Кука таких чудес, що, мабуть, не в одного виникала думка неодмінно побувати на щойно відкритих тихоокеанських островах. Розповідали, ніби на Таїті росте дерево, що живородить хліб. Так, не колоски, не зерно, а справжнісінькі паляниці — готовий хліб! Це загадкове деревце і покликало моряків "Баунті" в далеку мандрівку.
Було це так. На Американському континенті, у так званій Вест-Індії, англійські колонізатори освоювали нові землі. Праця невільників, які гнули спину на білих панів, була невигідна й малопродуктивна. Та ходив поголос, що десь є дерево, яке саме родить готові хлібини. А що, коли привезти його пагінці до Вест-Індії?
Так з волі рабовласників-плантаторів "Баунті" вирушив на Таїті.
І все могло закінчитись як слід: саджанці хлібного дерева опинились би в Америці, а учасників плавання чекала б винагорода. Та…
— Капітан Блай, — вела далі Наташа, пригадуючи колись прочитане, — був породженням самого диявола. Бездушний, немилосердний, він навіть поглядом міг так обпекти матроса, що в того, сіромахи, поза шкірою ішов мороз. Знущався, пускав у хід кулаки. Мало йому було звірств над матросами — він і з офіцерами не краще поводився. Та наскочила коса на камінь. Під час розправи капітана над штурманом Флетчером останній не витримав — дав Блаю відсіч. До Флетчера приєдналися матроси, спалахнув бунт. Блая та вісімнадцять його прибічників бунтівники посадили в човен, а самі повернулися на Таїті.
— І що ж далі? — з нетерпінням перепитав я.
— Далі? А далі таке…
Я почув про те, як матроси повсталого вітрильника захопили з собою молодих таїтянок і вирушили шукати надійної схованки.
— Ну, й знайшли?
— Аякже! То був безлюдний острів Піткерн. Він, до речі, десь неподалік від атола Туамако. Не знаєте, Адаме Варфоломійовичу, — звернулась Наташа до ботаніка, що якраз витягав з печі "перепічки", — де розташований Піткерн?
Паганель випростався, — обличчя замазурене, в сажі, чуб підгорілий, теж у кіптяві, спадає на очі, — помовчав хвильку. Потім сказав: