— Не турбуйся. У мене своя голова є на плечах. І вона в мене не тільки для того, щоб було на що шапку надіти. Діденко тут ні до чого. Ну, а коли вже зайшла мова про нього, прямо скажу: розумний хлопець. Що, може, неправда?
— Про таких, як Діденко, треба говорити так: розумний, але дурень.
— Ні, він не дурень,— заперечив Грицько.— Ти пригадай... іще до революції...
— Ну-ну, викладай.
— Адже тоді у нас на селі, та й не тільки у нас, навіть слова такого не було —"Україна". Хіба що в пісні! А то ж усе —■ "Малоросія". А він уже тоді українські книжки читав. Про Україну розповідав нам. Старовинні всякі історії. Казав, що колись стане-таки Малоросія знову Україною. І ти дивись: адже по його вийшло. Є Україна тепер. Держава! Із своїм урядом, із своїм військом.
— Ну-ну, доказуй уже: із своїми поміщиками та фабрикантами, із своєю білою гвардією —"вільним козацтвом". Хіба таку Україну ти хочеш? Хіба така Україна тобі потрібна?
— А я ще не роздивився, яка вона є насправді.
— Це для них, для буржуазії української, така Україна справді потрібна. Вони сплять і в сні її бачать. Ось чому вони хочуть китайським муром відгородитися від Радянської Росії, російський народ ненавидять всіма своїми печінками. Та й "свій" український народ теж — не менше. І бояться. Як вогню! В нашому саперному батальйоні було і українців немало. Чому ж гайдамаки і їх обеззброїли? А зрозуміло: хочуть вирвати зброю у революції з рук. Ось у чому штука. А ти — "не розумію, в чому тут драма".
— Та що ж. Тижня ще нема, як я на Україні. Придивляюсь поки що,— сказав Саранчук.
— А ти швидше. Революція не жде.
— Нічого. Я її довше ждав.
Артем глянув на ходики на стіні,— час уже було йти,— і сказав, підводячи до кінця розмову:
— Ну що ж, придивись. А тим часом по старій дружбі так тобі скажу: не питавши броду, не лізь у воду. І ще одну приказку запам'ятай. Добре запам'ятай.
— Яку?
— Двоє б'ються — третій не мішайся.
— Це я, звичайно, третій!— з робленою усмішкою обізвався Грицько.
— Не плутайся під ногами. Держи, як то мовиться, нейтралітет.
— А простіше кажучи,— не сунь носа не в своє діло. Так, чи що? Ну, гаразд,— трохи помовчавши, заговорив знову Саранчук.— А де ж тоді, Артеме, моє діло?
— Ти хто такий? Хлібороб! Отже — хліб і роби!
— Он що! Ори, мели, їж! А може, мені вже цього мало!
— Хліб — це не мало. Без хліба хіба можуть жити міста? Без хліба хіба може робітничий клас перемогти в революції?
— Ага, зрозумів!— сказав Саранчук, іронічно прищуривши око.— Ну що ж, вірно! Де вже нам, мужикам, з міськими робітниками рівнятися. Одним словом — гречкосії! Але ти не думай, Артеме. І ми теж дещо міркуємо. Ложку за вухо не понесемо. А таки до рота.
— О, щодо цього, я не сумніваюсь,— в тон йому відповів Артем.— Анітрохи!
Він допив прохололий чай і відставив склянку. І коли тітка Маруся спитала, чи не налити ще,— не захотів. За його прикладом, подякувавши хазяйці, відмовився і Саранчук.
— Ну, от і поговорили,— уже одягнутий в шинелю, надіваючи шапку, гірко посміхнувся Саранчук.— Боявся, що часу не вистачить. А воно якраз. Договорилися до точки.
— Чого там! Це ще тільки зап'ята.— І Артем теж надів свою солдатську шапку.
Разом вийшли на вулицю. Виявилось, що їм по дорозі. Але зараз це було байдуже обом: якось не хотілося ні повертатися до старої теми, ні починати розмову про щось інше. Ішли і мовчали. І Артем уже думав про своє: після того, як перевірить хлопців, що вартують біля казарми, чи піти зразу в комітет, чи, може, раніше до Валдіса? Може, Кузнецова ще застане в нього? Тим-то на несподіване запитання Саранчука про Вітрову Балку,— що там робиться,— відповів ]неуважио:
— А ось поїдеш — побачиш.— І, відчувши, що ця відповідь прозвучала холодно, додав:— 3 самого літа не був там. Все ніяк не виберусь.
На цьому і розпрощалися.
III
Після зустрічі з Артемом все в місті дратувало Саранчука. До воїнського начальника вирішив не з'являтися. Перспектива опинитися в запасному полку, куди, напевне, його пошлють, зовсім не вабила. Він уже побував у казармах запасного полку. Під приводом розшуків земляків мало не цілу годину вештався там, приглядаючись. І прикре враження все тут справляло на нього: старорежимною казармою так і віяло звідусіль. У величезному дворі казарми кілька сотень (а всього в полку було понад тисячу чоловік) муштрувалися з гвинтівками. Декотрі біля чучел вчилися багнетного бою, рявкали команди унтерів: "Вперед коли! Назад прикладом одбий! Глибший випад! Чи ти боїшся матню розірвати!" Тут же групами походжали офіцери, переважно молоді прапорщики та поручики, розмовляючи проміж себе. У самій казармі в одному з приміщень якийсь підрозділ розташувавсь на заняттях "словесністю". Саранчук трохи постояв, послухав і одійшов. "Е, мі, досить з мене цієї премудрості! Поїду додому, а там видно буде".
Просто з казарми він пішов дещо купити на гостинець додому. Всю Миколаївську вулицю пройшов, аж до собору, але путящого нічого не купив: дорожнеча така до всього.
Уже повертався назад, як раптом одна вітрина привернула його увагу. Крізь намерзле скло вітрини дивилось на нього таке знайоме ще з юнацьких літ сумовито-хмуре обличчя Тараса Шевченка. Внизу під портретом на підвіконні, застеленому картатою плахтою, розкладено книжки, листівки-літографії. Тут же стояли різні гончарні вироби, від величезних ваз до іграшкових коників та півників-свистунів. І чимось далеким і ніжним, як дитинство, війнуло Саранчукові од них. Глянув угору — над дверима слов'янською в'яззю напис:
УКРАЇНСЬКА КНИГАРНЯ СЛАІЗГОРОДСЬКОГО Т-ВА "ПРОСВІТА"
Зацікавлений Саранчук відчинив двері і переступив поріг. І перше враження у нього було таке, мовби перед початком відправи зайшов у порожню ще церкву. Такі сутінки і тиша. Задня стіна з дверима, задрапірованими портьєрою, виступала перед очима, як іконостас. Тільки замість образів на ній розвішано було портрети та картини, замість корогов — плахти, квітчасті рушники. Права стіна була заставлена полицями з книжками, а ліва — знизу догори гончарними виробами.
Покупців у книгарні було всього чоловік п'ять. Хто ривсь у викладених на прилавку книжках, хто біля вертушки проглядав листівки-літографії. Говорили притишено. І так само не на повний голос відповідали з-за прилавків продавщиці, молоденькі дівчата з удавано серйозними, навіть суворими, як у молодих черниць, обличчями. Але ще більше була подібна до черниці, до молодої ігумені, третя жінка в книгарні, мабуть, завідувачка, бо продавщиці звертались до неї шанобливо: ївго Семенівно.