— Навпаки!— відповів Павло.— Я навіть ту присвяту з сонета переніс на титулку. Більш за те: хочу розшифрувати ваші ініціали у повне ім'я.
— Що ви?!— Дівчина від хвилювання навіть важко стала дихати.— Ви на це не маєте ніякого права.
Павло поривно ступив до неї.
— Людмило Леонідівно, ви мене не так зрозуміли. Я ж не сказав, що роблю це. Я сказав: хочу. І чого ж я оце зараз, порушивши всякий етикет, без запросин, вломився у ваш дім? Вислухайте, прошу, мене! Це абсолютно ні до чого вас не зобов'язує. Ви тільки скажете потім одне слово. На вільний свій розсуд. Одне-єдине слово з двох можливих. І або зробите мене найщасливішою людиною в світі, або...
— Люсю!— од порога почувся Галаганишин голос.— Ти не забула, що вам з Ірен треба на шість годин?
— Ні, не забула, мамо,— глянула на годинничок.— Зараз іще без десяти шість.— Вона піднялась по драбинці на кілька щаблів, оглянулась.— Мамо, ну ти ж знаєш, як мені не подобається, коли ти сама риєшся у книжках.
— Може, й мені дещо не подобається в тобі!— підкреслено мовила мати.
Відшукавши потрібну книгу, Людмила спустилась на підлогу.
— Але умова, Павле Макаровичу,— ви книжки не зачитуєте.
— Ну, певно ж.
— Це я і так порушую дідусів заповіт, щоб жодна книга не виходила поза стіни цієї бібліотеки.
— О, коли так, то як же я можу брати!
— Ні, чому! Я вірю, що ви не забудете занести до вашого від'їзду.
— Я можу навіть завтра.
— Ні, ні. Зрештою, це ж не к спіху. Ви занесете її перед самим вашим від'їздом. А тепер прошу пробачити мені. Я таки справді не хочу запізнитись.— І подала руку.
Павлові нічого більше не лишалось, як потиснути руку дівчини, вклонитись господині й піти.
"Що цей сон означає?"— біля вішалки у передпокої напружено думав розгублений Павло. Що розмова про книгу мала підтекст — в цьому не було ніякого сумніву. Ясно було, що дівчина відтягає відповідь на його освідчення якомога надалі. Але яка та відповідь буде! Дуже імовірно, що вона пов'язує відповідь свою з його від'їздом, бо не хоче після відмови, бодай випадково, зустрічатися з ним. І це вкидало Павла у відчай. Але одразу ж інша бистра думка і, далебі, не менш імовірна, йшла йому на виручку: а може, і не це.
А просто, як дівчина розумна, до того ж обережна, вона не хоче зв'язувати себе згодою на шлюб раніше, як остаточно з'ясується перспектива щодо його дипломатичної кар'єри, тобто до виклику в Київ.
Отак з холоду в жар і кидало Павла весь час, поки він одягавсь, потім коридором ішов до вихідних дверей. Заклопотаний, навіть не помічав, що на крок за ним ішла покоївка. І лише коли перед самими дверима вона вихопилась наперед, щоб одчинити двері, помітив її і згадав раптом:
— Наталочко. Але як же це вийшло тоді, що я дзвонив, дзвонив?
Дівчина посміхнулась.
— А ви яку кнопку натискали?
— Оцю.
— А вона одключена. Оцю треба.— І показала майже непомітну кнопочку під колір дверей.— Тепер уже знаєте?— І раптом у лукавих очах пробігли дві хитрі лисички. Ще й додала інтимним шепотом:— Не цурайтеся ж тепер! Заходьте.
Павлові, не знати від чого, навіть перехопило дух. Лише потім, коли вже дійшло до свідомості це, збагнув чому. І мимоволі зринув у пам'яті афоризм якогось письменника-фран-цуза: "Немає кращого барометра в сердечних ділах пані, як її покоївка". Це вірно! І зараз цей "барометр" так виразно показує йому на "ясно". Факт. А він, дурень, ламає собі голову.
Не чуючи сходів під ногами, він наче на крилах спустився на тротуар. Спинивсь на мить, вийняв пачку цигарок, та, щоб закурити, не міг уже стояти на місці. Тож, чиркаючи на ходу сірник за сірником, швидко йшов, не дивлячись поперед себе, і на розі налетів на двох.
Уже сутеніло. Тільки по ушанці пізнав Бондаренка, а з ним — у шинелі... "Невже Кузнецов! Але яким чином?"
Діденко пильно приглянувсь у сутінях, але в спину не міг упізнати.
— Федоре Івановичу!— гукнув він вслід. Бондаренко спинивсь, але солдат пішов собі тихою ходою.
Добрий вечір,— підійшовши до Бондаренка, привітавсь Діденко,— а то хто, не Кузнецов часом?
— Чого ви кликали?
— Іду завтра у Вітрову Балку. Може, щось маєте передати родичам? То я з охотою. Може, Гармашисі гостинця якого.
— Ні, дякую. Не потребую ваших послуг,— холодно відповів Бондаренко.— Але від себе... чого б вам справді не повезти "гостинця" тітці Катрі. Як-не-як не зовсім чужі.
— А я не забуваю про це. І ніколи з порожніми руками. Ось і на цей раз...
— На цей раз повезіть їй газету свою, сьогоднішнє число з своєю передовицею.
— Читали?
— Проглянув. З великою огидою. Особливо те місце, де ви хліб-сіль підносите гайдамакам. От саме це місце і прочитайте їй. Мовляв, оце тобі, тітко Катре, біднячко Гармашихо, така подяка від мене. За те, що, як рідного сина, груддю своєю викормила. На свою голову.
— О, навіть так? Ну, знаєте!.. — Діденко нічого не додав більш, повернувсь і наче ногу вломив — зник у сутінках.
Наздогнавши Кузнецова, Бондаренко якийсь час ішов мовчки, потім сказав — і заклопотаність звучала в голосі:
— Впізнав-таки, чортів вилупок. Коли б ще якоїсь капості не вчинив.
Але Кузнецов спокійно відповів:
— Дарма. Вовків боятися — в ліс не ходити.
X
Грицько вже попрощався з господинею, перекинув речовий мішок за плечі і рушив до дверей. Але тут саме одчинилися двері і Федір Іванович з якимсь солдатом зайшли до кімнати.
— Куди це ти, земляче, на ніч глядя? — з трохи удаваним здивуванням спитав господар. Саранчук весело відповів:
— На вокзал, додому!
— А чого тобі цілу ніч мерзнути в Князівці, на холодній станції?
— А я не буду мерзнути, не сидітиму на станції. П'ятнадцять верстов не яка далеч, а дорога знайома — не заблуджусь і вночі.
— Завірюха зривається.
— Не замете.
Як видно, парубок рішуче надумав ночувати сьогодні вже дома. Федору Івановичу нічого не лишалося, як піти навпростець. Він затримав Саранчукову руку в своїй.
— А коли я, Грицьку, скажу, що ти нам потрібний сьогодні? Що ти на це? — І на Саранчукове здивоване запитання — на що саме потрібен, поділився з ним своїми міркуваннями про сьогоднішні, на вечір призначені, дуже важливі збори — об'єднане засідання обох Рад робітничих і солдатських депутатів.— Судячи з усього, розмова буде гаряча. Пояснення їхнє не важко передбачити, в одну фразу викладене воно в сьогоднішній есерівській газетці "Україна — для українців". А то ж, мовляв, чужі, росіяни. Хоч справа, зрозуміло, не в цьому. Історія з твоїм батальйоном — найкращий тому доказ. Отож дуже до речі було б...