Не відповівши, Артем поривно ступив до хвіртки і вийшов з двору.
IX
Другого дня Смирнов не поїхав із Славгорода, як то намірявся звечора, передумав уранці. І пояснення його для Компанійця звучало досить переконливо. Чим приїздити за тиждень знову сюди в справі, яку не встиг учора розв'язати, то вже краще затриматись іще на день. А поїде вечірнім поїздом.
Проте справжня причина була інша: не повернувся Гармаш. Що могло статись? Ніякої стрілянини вночі не чути було. Отже, одне з двох: або все обійшлося гаразд, або ж і не наважились хлопці (якщо стало їм щось непереборне на заваді). Але так чи інакше, Гармаш мав би ще вдосвіта прибути. Так чого ж?.. Не з'ясувавши причини, Смирнов, звичайно, не міг поїхати з міста.
А Компанієць наміривсь-таки їхати раненько, щоб холодком. Влас уже й коні в тачанку запріг. Пішов відчинити ворота. І тут від двірника — сусіди через вулицю, з першого номера — узнав про нічну надзвичайну подію. Щоб їхати зараз — не було чого й думати. Всі виїзди з міста німці закрили, ні душі не випускають. І зараз чинять облави, труси по всьому місту. Шукають партизанів, котрі вночі зробили наскок, зняли з шибениць трупи своїх двох, учора повішених, і кудись вивезли. А натомість... Сам він, щоправда, на базарі не був, на власні очі не бачив тієї панорами, але ті, хто побував там, поки ще не кинулись німці, розказують: одна шибениця порожня стоїть, а на другій висить німецький офіцер у повній парадній формі.
Спершу Смирнов сприйняв був це як буйну вигадку, як вияв потаємних бажань тих славгородців, котрих історія з викраденням останків партизанів хоч і порадувала, але водночас видалась не зовсім викінченою: потребувала більш ефектного кінця. Але згодом змушений був повірити. Десь уже годині о сьомій і сюди, на Дворянську вулицю, докотилась хвиля облави, ввалились і в двір Галагана кілька німецьких солдатів з поліцаєм-перекладачем чинити трус. Од них Смирнов і довідавсь, що справді зухвалі "бандити" не тільки зняли с шибениць своїх, а й повісили обер-лейтенанта із штабу дивізії. І навіть з деяких натяків їхніх зрозумів, що німецька комендатура нібито натрапила на слід. У всякому разі, одну співучасницю їхню вже заарештовано.
Смирнов дуже збентежений — про яку співучасницю мова!? — насилу дочекався дев'ятої години і мерщій подався до земської управи, сподіваючись від завідувача шкільного відділу Мандрики,— бо знав про його приятелювання з начальником міської державної варти,— більше довідатись про нічну подію.
Мандрика вже був у своєму кабінеті.
За його словами, діло було так. Начальниця жіночої гімназії пані Файдиш запросила вчора на випускний вечір кількох штабних офіцерів, серед яких був і обер-лейтенант фон Хлюппе. Тут він і познайомився з дуже гарненькою випускницею, яка до того ще й добре володіла німецькою мовою, Ліною Марголіс, дочкою лікаря. Як видно, дівчина справила на нього враження. Бо весь час упадав коло неї, а потім пішов і проводжати її додому. Отоді, при виході з гімназії, колеги його й бачили востаннє. Десь на початку дванадцятої. Що було далі, як розвивались події, що закінчились таким трагічним фіналом, і вони, ясна річ, не знали. І радили комендантові знайти й допитати оту саму випускницю, ім'я якої, на жаль, жоден із них не знав. За якісь півгодини перелякану дівчину вже привезено в комендатуру. З остраху та, певно, й напучена батьками, вона чистосердо розповіла, не приховуючи найменших дрібниць, все про ту годину, що була з лейтенантом разом після вечора. З чверть години ішли до її домівки, потім іще й біля будинку прогулювались, може, з півгодини. Тільки опівночі — саме пробило дванадцяту на думській башті — вона намірилась додому. І вже зайшли були в тамбур під'їзду. Але подзвонити їй лейтенант не дав. Замість того схопив її грубо в обійми. Отоді, мабуть, вириваючись од нього, вона й скрикнула, чи, може, й просто мовчазну боротьбу почув хтось із вулиці й кинувся на допомогу. В останню хвилину, вже знеможена вкрай, майже безсила чинити будь-який опір, вона раптом відчула, як його руки враз ослабли, а з горла вирвалось моторошне хрипіння. Вона розплющила очі й побачила над собою і над ним чиюсь схилену велетенську постать, що заступила собою весь вхід у тамбурі. Що було далі — вона не знає. Бо ту ж мить знепритомніла. А коли прийшла до тями, ні лейтенанта, ні того невідомого чоловіка біля неї не було. А на вулицю вона боялась виглянути, мерщій загупала кулаками в двері. На запитання коменданта, який він на вигляд, отой чоловік, дівчина відповіла, що обличчя його не розгледіла, бо в тамбурі було зовсім поночі. І хоч ясно було, що дівчина говорила правду, її все ж таки затримано в комендатурі. Для впізнання, як сказав комендант, отого бандита серед усіх підозрілих, котрі будуть схоплені під час облави в місті.
У вікно з кабінету Мандрики видно було аж дві вулиці, що схрещувалися тут,— Київську й Петрівську. Звичайно людні й шумливі об оцій порі, зараз вони прикро вражали своїм безлюддям. Поодинокі перехожі не йшли, а мовби прокрадались попід будинками та парканами, сполохано розглядаючись на перехресті, перше ніж перебігти його. Зате підкреслено уповільненою ходою, лунко гупаючи кованими чобітьми, пройшов ось німецький патруль, пильно придивляючись довкола.
Смирнов вирішив не ризикувати даремно. Хоч доля Гармаша його і непокоїла вельми, але він змусив себе набратися терпіння. Придумавши собі роботу, він годин зо дві длубався в папках з різними циркулярами та іншим діловим листуванням на його, як повітового інспектора, адресу. Врешті, коли вже, на його думку, напруженість становища трохи спала (а документи в нього були "справні"), він пішов із земства.
Найпростіший спосіб перевірити, чи все гаразд з Артемом,— пройтись по Херсонській вулиці повз відомий йому рундук бляхаря. Якщо Роман на роботі... Проте поки добувся до того кварталу, аж двічі спиняли його й перевіряли документи — і німецькі патрулі, й поліцаї з державної варти. Щоправда, обидва рази без особливих причіпок.
Роман був на своєму місці. Рядом із старим Борухом він заповзято орудував терпугом. Смирнову наче гора звалилася з пліч. Не переходячи навіть на той бік, він неквапливою ходою пішов мимо, позираючи скоса через вулицю на рундук. Помітивши, що Роман побачив і стежить за ним, Смирнов здивовано знизав плечима. На відповідь йому Роман і собі знизав плечима — чи то скрушно, чи то винувато навіть. Що це мало означати, Смирнов не зрозумів. Тому в кінці кварталу він перейшов на протилежний бік вулиці, в бакалійну крамничку — по цигарки, а вже звідти, вертаючись тим боком, спинився біля рундука. Подав Романові кишеньковий ножик, щоб погострив. Роман, поки розкривав, а потім поки гострив той ножик на точилі, похапцем розповідав Смирнову (приглухуватий Борух не був йому перешкодою) про нічні пригоди.