Безлюдно у дворі. Лише на відкритій веранді диякона Ілляшевича, саме близько входу в підвал до Бондаренків, білобрисий німець, як видно денщик, старанно ваксував чобіт свого офіцера. Від несподіванки Артем трохи розгубивсь, але збагнув одразу ж, як йому слід повестися: загукав не дуже голосно, наслідуючи Матвійкові інтонації:
— Вугілля! Вугілля! Вугілля! Кому треба вугілля?
— Пст!— цитьнув німець і посварив щіткою, а далі додав, мішаючи німецькі та українські слова:— Чого горлаєш, шляк би тебе трафив!
Артем знизав плечима, мовляв, а що маю робити? Потім рушив просто до входу в підвал. Неголосно, але щоб німець чув, спитав у відчинені в коридорчик двері:
— Хазяйко! Чи вугілля не треба? На порозі стала тітка Маруся.
— Вугілля?— від несподіванки їй навіть на часинку відібрало мову, коли впізнала свого небожа в оцьому вугляреві. А впізнала одразу ж, незважаючи на його зашмарований вид та дивний одяг: на голові драний повстяний капелюх, що личив би більш опудалові на вгороді; на плечах чорна від сажі з сирового полотна сорочка навипуск і нічим не підперезана, босий.— Як то не треба!— оговталась нарешті.
— Ну, то я зараз!
Поки Артем сходив на вулицю і вернувся з мішком вугілля на плечах, Бондаренчиха, на німця позираючи, все думала — як би їй несподіваного гостя до хати завести, не викликаючи підозри. Коли він поставив мішок на землю, спитала:
— А ти тільки вугляр, чи, може, й сажу потрусив би? Грубка щось так диміти стала.
— Аби гроші. Можу й сажу потрусити.
Висипавши вугілля в куток у коридорчику, Артем з порожнім мішком під пахвою зайшов до кімнати.
Таня вже зібралася йти на роботу, а Петрик, щойно розбуджений матір'ю, тільки продирав очі. Артемові зраділи всі вельми. Вирядивши Петрика, щоб початував у дворі, поки Артем у кімнаті, тітка Маруся з Танею зразу ж накинулись на нього з розпитами. Але Артем відмігся лише кількома словами —"поранений був, виходили добрі люди", та й перевів розмову на інше: насамперед про Федора Івановича, де він зараз, що чути? Тітка розповіла, що виїхав з міста з останнім ешелоном. Та й всі партійці відступили тоді разом з Червоною Армією. А чи, може, лишився хто (та напевно!), але ж переховуються.
— А мені ж кров з носа треба зв'язатися з кимось із наших.
Тітка Маруся порадила йому з Романом Безуглим побачитись. Тільки не додому до нього краще, а на роботу: по Херсонській вулиці у жерстяника Боруха "орендує" піврун-дука. Може б9 він допоміг.
— Ну, а чого ж ти про своїх не питаєш?
— А отепер і про своїх. Де мешкають і чи не можна б...— та й не закінчив навіть фразу, помітивши, як збентежено перезирнулися мати з дочкою.— А що таке?— настороживсь одразу.
— Та ні, все гаразд,— сказала тітка Маруся,— живі-здорові. А тільки мешкають... Василько ще з весни у Вітровій Балці у баби Гармашихи, а Христя знову на Троїцьку перебралась.
— Чоловік же її повернувся з полону!— не втерпіла, випалила Таня.
— Що?— аж остовпів Артем.— Та ні, не може такого бути! Бо хіба ж вона й тоді не знала, що рано чи пізно повернеться?! Але ж це не перешкодило їй тоді...
— А ти спершу дослухай,— перепинила його тітка.— Хіба ж я кажу, що жити до нього пішла! Перебралась, бо в сипняку лежить, щоб доглянути.
Тоді вже Христя з Васильком жила в них. Бо того ж дня, як вступили німці, хазяїн будинку (по цій же Гоголівській вулиці), куди робітнича Рада поселила її, як ущільнювали буржуїв, вигнав її на вулицю. Взяли до себе. Тому вся ота історія з чоловіком відбулась у них на очах.
Вернулась якось з роботи збентежена вкрай. Що таке? Чоловік з полону вернувсь!
— Кажеш, Артеме, знала, що вернеться. Може, й так. Та, видно, знати — це одне, а лицем в лице стати — зовсім інше. Розказує, тільки-но з прохідної вийшла, а він назустріч їй: "Здрастуй!" Але, як видно, знав уже від тітки, бо не кинувся з обіймами, а з першого ж слова; "Так, значить, не дождалася!" Христя не стала критися. Сказала одразу ж, що вже більше не житиме з ним. Тому й на іншу квартиру перебралась. Та він, як видно, не втратив іще надії. Бо другого дня знову прийшов, тепер уже сюди, додому. Та й знов-таки за своє: умовляти став, щоб викинула "дурницю" з голови та й ішла з ним додому. Три роки у полоні, мовляв, тільки й жив цією думкою. А як Христя і цього разу відмовилась, а тут іще й Василько жалю додав — не визнав за батька ("У мене вже татко є, ось-ось з війни прийде!"), то він не так Василькові, як Христі й сказав ото: "Куди там він повернеться! Як німці кругом. А за його голову ще коли ціну об'явили!"
— Обізнаний! Хто ж це йому вже встиг? Чи не тітонька?
— А хіба, крім неї, нема кому! Може, такий, як отой, що з ним потім приходив якось. Гайдамака. Шапка з шликом, при шаблюці. Ох і лиходій! Недарма й прізвище його таке. Наш місцевий, лабазників син. А до війни у Мегейлика в хорі співав. Як він тільки його не під'юджував! Та— щоб ото він, на його місці бувши, отак церемонився з своєю жінкою! Витурив би в три шиї, та й край. Мало тобі дівчат! Ну, коли вже така любов рокова, то накрути косу на руку, віддубась добре. А тоді ще й через німецьку комендатуру пропусти. Щоб знав геть-чисто все про того її "хахаля": чи справді з війни не вернувсь, чи, може, десь тут переховується. А я взяла та й закинула: і чого б то йому ховатись? Наче не всі ви з німцями воювали! Як він глипнув на мене: "А хіба ж це ті німці?! Та не про них клопіт. Саму тільки братську могилу в поштовому сквері взяти. Де полуботківців поховано. Котрих він із своїми латишами з патронного заводу отоді, взимку, на Полтавській вулиці навалив цілу купу! За одне це шибениці для нього мало". Ой Артеме! Може б, тобі не слід було сюди, у Славгород!
— Нічого, я піду зараз.
— Та як тобі не сором! Чи я про себе! Ну, отож бачиш тепер сам, хіба можна було їй далі терпіти! Посуткувалися тоді гуртом та й вирішили — їхати їй у Вітрову Балку. А тут саме й фабрика перейшла на одну зміну — сировини вже була нестача, без роботи лишилась. Стали збирати її в дорогу. Потім стали чекати на оказію, може, хтось у базар приїде з тих країв. Бо на поїзд, та ще з дитиною, щоб сісти, не було чого й думати. З тиждень, може, минуло і його, Мегейлика, за цей час ні разу не було. Чи не одумався часом? А воно, як виявилось, була інша причина: у сипняку лежав. Прийшла Христина тітка. Либонь, замучилася геть зовсім із ним: в лікарню не приймають, рідні в нього ніякої нема. "А ти ж таки,— до Христі,— жінка йому, яка вже не е, бо ще ж не розлучена". То Христя і не вагалася. А тільки, вже одягаючись, щоб іти разом з тіткою, сказала їй: "Я то піду — догляну, поки одужає. Але запам'ятайте раз і назавжди, що я вже йому не жінка. Від самого різдва".