Чумак не дуже охоче подав руку цьому, як він одразу ж охарактеризував для себе Теличку, підозрілому типові. І нагло насторожився, почувши в клуні гучні вигуки.
— А що це у вас? Чи не вистава — у будень, з самого
РаНКУ? 146
— Еге ж! "Сватання на Гончарівці"! — не втерпів Артем. Чумак навіть по голосу впізнав його, зиркнув, вражений: "Ось де ти, голубчику!"— і торкнув острогою коня, щоб під'їхати ближче. Але Теличка схопив за повід.
— Не гарячкуй!— застеріг неголосно, а з наголосом.— Спершу он сюди глянь,— хитнув головою на сінник, де з-за стогу визирало двоє оружних з гвинтівками напоготові.— А тоді он туди. На кожного з вас принаймні по два стволи націлені зараз. Отож гарячкувати нема чого.
— Та й теревені правити теж годі!— озвався Невкипілий, кинув цигарку і виступив з гурту. І за ним, як по команді, всі червоногвардійці, що з "холодною зброєю", обступили всю гайдамацьку ватагу.— Злазь, поговоримо трохи.
— Я й так, із сідла, можу.
— Це щоб я голову на тебе задирав? Не вийде! Злазь, поки не зсадили.
Чумак іще вагався. Що вскочив у халепу, це він уже усвідомив, не знав тільки ще, чи так вже безвихідно вскочив. Може, спробувати прорватись-таки? Але Дудка Лука, що вже терся біля самого коня, мовби вгадав його думки, сказав:
— Ну все ж одно доведеться встати, Корнію. Чи куди ти заїдеш? Попругу в твого коня я ж відпустив уже.
Чумак ногою перевірив — справді, попруга теліпалася під черевом у коня. Тоді подав команду своїм козакам спішитись і сам зліз з коня.
— Про що буде розмова?— звернувся від до Тимохи.— Ти хто такий?
— Сторож громадський. І оце все — сторожі. Добро народне охороняємо. Від усяких несподіванок. А ви що за люди? І чого вас сюди бенеря занесла? Та ще в отакий день!
— Тебе не спитали!
— Ну і все! От і кінець розмові. Здавайте зброю!
— Що таке!?— обурився Чумак. Але десятків зо два селян — і з Тимошиного загону, і звичайні собі "мирні громадяни"— врізалися в їх стрій. Артем перший подав приклад: зняв шапку в одного з гайдамаків, ткнув у руки, сказавши: "Тримай, щоб у снігу не викачалась". А тоді зняв через голову в нього гвинтівку, що висіла за спиною. Інші чинили так само — кожен у свій спосіб. І за яких дві-три хвилини вся ватага Чумакова була обеззброєна. В цей час відчинились обоє воріт клуні, і народ валом повалив звідти. Більшість з них просто рушили мерщій на скотний двір. Але чимало зацікавлених стовпилося навколо гайдамаків. Почулися розпити у своїх — що за люди? Чого?
— А оце вам і "Сватання на Гончарівці" таке!— сказав Тимоха до гайдамаків.— Сходка кінчилась. Зараз народ почне ділити панське майно. Що, Корнію, чи в носі закрутило?
— Анітрохи!— відповів Чумак, не знати, щиро чи тільки прикидаючись таким байдужим.— Було б іще за ким уболівати! Своїх вистачає! А тут — до всього ще й кацап осоружний! Але наказ є наказ. Чи ви хоч не прикінчили його?
— Цілий. Можеш почоломкатися.
— А тільки поспіши,— докинув хтось.— А то вже Чуба-рика подали до ґанку.
Пекучий сором перед козаками, та й перед селянами, і образа пекли сотника Чумака. Підтягуючи попругу, він зозла на цілу дірочку тугіше затяг її. Тоді хотів уже сідати на коня, але переміг-таки свій гонор і звернувся до Невкипілого, намагаючись перевести розмову на жартівливий тон:
— Слухай, Довготелесий!— пригадав і навмисне вжив шкільне прізвисько Тимошине.— Май же совість! Хоч з півдесятка рушниць залиш. Для самоохорони.
— Від кого? Вовки у нас не водяться. А проте...— Добра душа Невкипілого трохи відтала вже. Згадав, що в загоні е дві німецькі гвинтівки та один японський карабін (тільки морока з ними!). Гукнув до себе тих хлопців і звелів віддати гайдамакам.— Але патронів до них у нас нема,— покривив трохи душею Тимоха.— Обійдетесь і так. Та й їдьте собі вже. Не плутайтесь під ногами!
Чумак ловко сів у сідло ("Хоч тут не вдарив лицем у грязь!"— майнула думка), скомандував своїм козакам "по конях!" і торкнув вороного острогами. Кінь затанцював під ним, як цирковий на манежі. Не гукаючи на людей, щоб зійшли з дороги, він їхав серед заклопотаних і неуважних до нього людей через скотний двір навпростець до панського будинку. На душі було образливо і гидко. І єдина втіха була лише від того, коли раптом з-під морди коня шарахались убік сполохані люди. Кілька разів мовби в жарт, стьобнув навіть нагайкою, щоправда, вибираючи для цього коли не підлітка, то молодицю.
Біля ґанку справді стояв уже Чубарик, старезний кістлявий кінь, запряжений у рожнаті сани з оберемком соломи на них.
— Це що, може, для пана Погорєлова?— спитав Чумак, ні до кого, власне, не звертаючись, у невеличкої юрби — з бабів та дітлахів, хоч було кілька і літніх чоловіків серед них.
— А то ж для кого!
— Та невже у вас,— звертаючись тепер уже до їздового-водовоза, діда Трохима, спитав Чумак,— нема саней-ко-зирків?
— А чого нема?! Є в каретному сараї, але — або без голобель, або без дишла. Доїдемо на вечір до станції.
— Рябокляч найкращий виїзд забрав собі,— устряв у розмову садівник, який, з усього було видно, не схвалював оцю Хрінову витівку з Чубариком.— Міг би хоч на цю поїздку дати.
Чумакові ця думка видалась цілком слушною, і він вирядив двох козаків у ревком, щоб — чи сам Рябокляч прибув негайно сюди, а чи прислав коні, щоб хоч до Чумаківки одвезти. В разі відмови — наказав привести силою. Кинув поводи коноводові і зайшов у будинок.
"А й справді, отаку махину відгрохати, і тільки на те, щоб у два-три роки місяць пожити тут із сім'єю!"— майнула у тверезому мужичому розумі Чумака крамольна думка.
"Авжеж, під "Просвіту" його",— вилася думка далі, поки через анфіладу кімнат ішов, куди вели мокрі сліди на паркеті,— до кабінету Погорєлова.
А тут збори у дорогу були в самому розпалі. У Власа аж чуприна була мокра — морочився з якимсь добром, ув'язуючи мотузками пакунки. Два величезні шкіряні чемодани були вже набиті і для більшої певності теж перев'язані мотузками.
Погорєлов з управителем сиділи, як би це і в інший звичайний час, за круглим столиком, за яким допіру, як видно, пили чай. А тільки настрій у них був зараз незвичайний. Обидва, приголомшені подією, були похмурі й мовчазні. І кожен, як видно, був зайнятий своїми турботами. Тим-то появу незнайомого офіцера в погонах, при зброї обидва сприйняли, певно, як чарівний сон. Генерал простив йому навіть і ту безцеремонність, коли він зовсім не по формі підійшов до нього і, не чекаючи на дозвіл, сів у крісло.