Нетерплячі тепер ходили гоголем. Кепкували всяко над поміркованими. Донаминалися, мовляв. А коли б нас послухали, не було б тепер з паном мороки. Та чи він би приїхав на голе дворище?! "А певно, що не приїхав би",— погоджувались помірковані, але не вважали, що така вже морока і тепер з ним буде. Запрягти конячину в сани та й одвезти, як рязанські мужики зробили, на станцію. їх непокоїло інше: як саме до розподілу маєтку приступити. Як зробити, щоб було якнайкраще, щоб не було скривджених. "Чого захотіли! Та тут і сам премудрий цар Соломон не зумів би всіх ублаготворити. Буде всього: і нарікань, і плачу, й матюків. Дай боже, щоб хоч без крові обійшлось! Та без червоного півня". Отож-то й воно!
Більшість схилялась до того, що робити це треба навіть і зараз — без поспіху, організовано. На загальних зборах громади. На тих же зборах і нову сільську Раду обрати. З людей чесних, тямущих. їм це діло доручити: по списку щоб потім видавали, що там кому буде визначено громадою. Кому корівку, кому півдесятка овець, в залежності від складу сім'ї. Перевагу віддавати, звичайно, слід багатодітним сім'ям і, в першу чергу, вдовам та сиротам.
На цьому легко погоджувалися всі. Хоч і керувалися різними міркуваннями та почуттями. У одних це походило від щирого добросердя чи звичайної людяності, але в більшості — від тверезого розрахунку. Адже всі оті сім'ї, коли будуть задоволені вже в якійсь мірі молочиною для дітей, тим самим позбавляться права на свою частку при розподілі робочої худоби. Аякже, одним здобрійте! А це значно полегшувало становище. Хоча й тоді — півсотні коней, тридцять пар волів, а дворів без тягла — півсела, двісті з чимсь... Як же тут можна всіх задовольнити?! Хіба що кінь на два хазяїни, а пара волів — не менш як на чотирьох. А інакше нічого й не можна придумати. Отоді буває, що й озветься котрийсь: "А може б, справді, послухати, як ото Артем підказує?" І якщо Артем тут же, в гурті, то не примушує довго себе просити: сам радий нагоді:
— Це не я — само життя підказує. Вихід один, і саме його наша партія більшовиків вказує селянам: на перших порах хоч би прокатний пункт організувати — з робочої худоби та інвентаря.— І гаряче доводив, яку користь кожен із селян, а біднота— особливо, мали б від цього.
Селяни слухали, бо вмів-таки хлопець говорити, не так, може, й красиво, але цікаво і до ладу. Нелегко було щось протиставити його переконливим доводам. Проте більшість таки трималася свого. А на виправдання висловлювали хто щирі, а хто удавані побоювання. Та чи це з нашим народом! Щодня тільки й роботи, мабуть, було б тоді, що одні скублися б, а інші розбороняли їх. Цур йому! Не нами сказано: гуртове — чортове.
— Але ж і чотири господарі на одну пару волів — теж гурт!
— Так хоч менший. Та й це ж не назавжди. За рік, за два один котрийсь із них викупить воли у решти, а вони на ті гроші теж собі хоч по конячині придбають.
— Отож, отож! — ловив Артем на слові і виказував своїм опонентам колючу правду у вічі: — Мало того, що вдів та сиріт, молочиною рота заткнувши, хочете залишити з голими руками напризволяще, ви ще й іншим таку ж саму долю готуєте. Отій решті, отим кожним трьом із чотирьох. Хіба ж не так? Самі кажете: один котрийсь викупить воли. Виходить, лише один стане хазяїном, хоч поганеньким, а ті троє? По конячині, кажете. А де ж тих конячок набрати? Коли їх і так по одній коростявій на два двори не припадає! Щоб купити, треба щоб хтось продав. Не Іван, то Степан без тягла залишиться. Господарюй, як собі хоч, на своїй нормі. В куркульське ярмо знову — "ший ставай!". Оцього хочете?
Ні, селяни, ясна річ, цього не хотіли. їх навіть сама розмова про це дратувала, і тим дужче, чим важче було спростувати Артемові докази. Тим-то завжди розмови ці кінчались аж нічим. Не знаючи, як заперечити Артемові, в дечому навіть погоджуючися з ним, вони для самозаспокоєння або просто ухилялись від продовження розмови на цю тему, або переводили її в інший план широких узагальнень і починали філософствувати. Мовляв, що правда, то правда: відколи світ стоїть, не було між людьми рівності, та й не може бути. Бо неоднакові люди з самої природи: один — дужий, другий — недолугий; один — розумний, другий — дурень; один — працьовитий, другий — ледащо. І як ти їх не рівняй!.. А через те, що жоден із них не вважав себе, природна річ, ні за ледаря, ні за дурня, то й виходило, що всі оті лиха та прикрості, від яких допіру застерігав Артем, їх не обходили, стосувалися інших. Отож нехай інші й мудрують собі, а ми вже, мовляв, якось і так обійдемось: будемо хліборобити отак, як заведено з діда-прадіда.
— Діло ваше. А тільки — скажете, брехав! Не тепер, то в четвер, а таки прийде коза до воза! — казав у таких випадках Артем, ховаючи за жартом своє невдоволення з себе як агітатора. Де ж пак! Такі очевидні речі, а втлумачити людям нема кебети. Та й вони добрі! Хоч кілок на голові в них теши!
Найбільші надії Артем покладав, і зрозуміло цілком, на наймитів економії. Декотрих він знав іще відтоді, як сам робив отут, у кузні; декотрих, переважно молодь, вперше побачив того вечора, коли з Тимохою Невкипілим були в них на наймитських зборах. І за вечерею тоді, і потім на самих зборах Артем з цікавістю приглядався до всіх. Та й самі вони в своїх виступах якраз і говорили про те, що найбільше боліло їм (і що саме цікавило Артема) — про влаштування свого життя після того, як розберуть вітробалчани економію. Куди їм діватись? Дехто з сімейних питання це вже вирішив для себе: наріжуть землі норму, рік чи два поживе ще в цій халупі, а тим часом на виділеній громадою садибі збудує нову хату та й хліборобитиме собі помаленьку. Худобина ж якась припаде при розподілі і на його душу.
Але таких було лише три-чотири сім'ї. (Вухналь Оверко ще вагався. Мовляв, і кортить у рай, та гріхи не пускають!) А решту навіть сама думка про одноосібне господарювання "в холодний піт кидала", як казав напівжартома Омелько Хрін, найвиразніший представник саме цієї групи наймитів. Було їх чоловік двадцять. Серед них були і сімейні, що не один десяток років робили вже тут, ще замолоду набувши якоїсь спеціальності, і котрим власне хазяйство здавалося зараз дуже клопітною справою; були молоді хлопці (чимало з них — сироти) — цим просто рано було ще про своє хазяйство думати. їх турбувало зараз одне: де не заробити шматок хліба, то заробити. Хоч і нелегко жилось їм в економії, але безробіття, яке чекало на них після розподілу маєтку, лякало їх дужче. Тим-то розповідь Артема про те, як подекуди по інших поміщицьких маєтках наймити організовують спільні господарства чи хоч попервах разом із селянами — прокатні пункти з робочої худоби та інвентаря, їх зацікавила вельми. Не дуже тільки вірили, що вітробалчани підуть на це.