— Та то що "веди"— пусте. Далеко не заведе, бо слід по снігу,— зауважив Гмиря.— А от немов... Страшніший злодій. Злий на народ. Та з сірничками пройшовся б...
— Ти вже що не придумаєш!— перепинив його Пожитько.— І кому б це у голову вдарило! Та за це знаєш що, коли б зловили? Смерть на місці! Самосудом.
— Не всі злодії ловляться.
Та не всі. Поставив Кузьму Шумила на варті.
— А де ж їхні сторожі?
— Збори саме. Наймитський комітет обрали. Омелько Хрін голова. Антона —"бідолаху",— підморгнув Пожитько,— скривдили тяжко. Тим, що розпинався отак за них. Провалили!
— Не провалили,— поправив Антон.— Формальну зачіпку знайшли. Що не приступив до роботи.
— Та таки ж і правда. Який же ти наймит, коли ось місяць скоро як дома, а ходиш —"руки в брюки". Як панич. На материній шиї сидиш. Та тільки й знаєш народ каламутити. А воно й не вийшло. Артем Гармаш ніжку підставив.
— З Гармашем я поквитаюсь. Будь певен! Але й тобі, Кіндрате Федоровичу, не забуду, як ти мені загородив ніж у спину. І приурочив же!
— Не сам. Комітетом вирішували. Щоб ніякої більшовицької анархії не допустити. Чи лівоесерівської. І не допустимо. А так само і з боку пана — ніякої контри. Про це я особисто попередив його: живи собі тихо-мирно.
— А він надовго думає осісти?
— А тобі що?— замість Пожитька відповів Гмирі Чумак.— Сонце він заступає тобі, чи що! Нехай живе собі чоловік.
— От іменно!— підбадьорений несподіваною підтримкою, підхопив Пожитько.— Тим паче, що йому вже і нема куди більш подаватись. Рязанський маєток уже ж накривсь. Відібрали більшовики. То ти хочеш, щоб і ми — за більшовиками слідом? Анархії хочеш?
Гмирю цей закид Пожитьків обурив страшенно. Розчерво-нілий, втрачаючи самовладання, він поривно підступив до Пожитька і сказав неголосно, але вкладаючи в кожне вимовлене слово всю свою злість і неприязнь до нього:
— Слухай, Федоровичу. Скажи одверто,— дуже чужих у хаті нема, а Теличку сам привів,— скажи по правді: скільки він пообіцяв тобі? Погорелов. Якщо врятуєш маєток йому, а воно на старе перевернеться? Десятин двадцять пообіцяв?
Тепер уже спалахнув Пожитько.
— Говоріть, та не заговорюйтесь, добродію Гмиря! Маєток я бережу для народу. І збережу! І нема чого... Бо як би вам не довелось пошкодувати!
— У холодку посадиш? Так нема ж кому садовити. Правду Легейда сказав. А завтра Грицько і Кузьму твого...
— Завтра Грицько буде в нас начальником волосної міліції!— прохопивсь Пожитько згарячу і зразу ж пожалів, що заради ефекту допустився такої, по суті, вигадки. Правда, розмова з Рябоклячем про це була, але з Грицьком ще не говорили.
— Завтра?— насторожився Гмиря.— То, може, це ти на завтра і облаву на вовків придумав?
— На яких вовків? Та де вони в нас! Приснилось?
— А ягнят із кошари хто ж тягає?— заспокоївшись, бо побачив, що про облаву таки справді Пожитько нічого не знає, перевів Гмиря розмову на іншу тему.
— Де п'ють, там і ллють! Отак тобі, Архипе Терентійови-чу, на це скажу,— відповів Пожитько.
— О, це вже інша розмова! Спасибі хоч за це зізнання!
— Я про вартових. Де ви знайдете дурня такого, щоб, замість хропти собі на печі в просі, гибів цілу ніч, сторожуючи?!
— Ні, неправильна постановка питання! — озвався Діденко.— Не дурнів на це велике громадське діло шукати треба, а свідомих громадян, котрі за честь мали б для себе, а не вважали б, що вони гибіють! Ганьба, Кіндрате Федоровичу, навіть за саму мову таку. А вже про практику я й не кажу. Це я тобі, Кіндрате, по партійній лінії.
— Та хіба ж я що?' — почав був Пожитько, але Діденко обірвав його владним жестом і повернувсь до Гмирі.
— Проте ваша безпартійність, Архипе Терентійовичу, аж ніяк не гарантує вам непогрішимості. Помиляєтесь і ви де в чому. Хто спішить, той людей смішить. А то ще є й така приказка: тихіше їдеш, далі будеш.
— Еге ж. Саме так! — злісно посміхнувсь Гмиря.— Це їм якраз на руку. їм хоч би ще рік маєток на обліку в земельному комітеті держати. Бо мало ще потягли з нього!
— А ти доведи! — спалахнув Пожитько і підступив до Гмирі.— Що ти на чесних людей наклеп зводиш! Сатана рудий!
— Ну це вже!..— обурена звелася з місця ївга Семенівна.— Це вже таке неподобство!
Схопився з місця й Діденко. Підступив до них і розвів руками в різні сторони.
— Товариство! Якої батьківщини не поділили?! Сором який! І жах! — Він одійшов до столу, щоб можна було окинути очима всіх, хто був у хаті. Говорив далі, таки щиро обурений: — Іменно жах! Бо коли навіть ми, цвіт нації, можна сказати, кращі з її синів, не дійдемо згоди, то що вже говорити про народ в цілому! Нема чого тоді нам і город городити із своєю державністю. Одне лишається нам: не трать, куме, сили, сідай на дно. Нехай москалі нами і далі, як два з половиною століття... Улаштовує кого-небудь із вас отака перспектива? Мовчите! От і гаразд. І будемо вважати інцидент вичерпаним. Тихо-мирно поговорити є про що. Ну, то як, згода? Як ви, півні?
Пожитько жестом просвітянського актора почухав потилицю і мовив з відповідною інтонацією:
— Нехай буде гречка!
Гмиря охолоняв повільніше. Хвилину цілу мовчки сердито сопів носом, мнучи в кулаці руду бороду, і раптом, замість відповіді, сказав, до невістки звертаючись:
— Скажи Харитині, нехай самовар поставить!
XIX
Збиратись учасникам облави було призначено в казенному лісі, біля хати лісника. Виходити з дому мав кожен, як тільки на "Достойно" продзвонять140. Бо це був найзручніший час. Раніш — не було потреби, та й не всяка молодиця в неділю раненько впорається, щоб на холод нагодувати чоловіка гарячою стравою. А пізніш — важко було б од цікавого ока сховатись: після церкви, по обіді знайшлося б чимало (особливо серед молоді) охочих взяти участь в облаві. Для розваги, хоч би й без зброї, в ролі "гучків". А потреби в цьому не було. Навпаки, один зайвий, із непідхожих, міг би весь задум нанівець звести. Бо справа вимагала одвертої, щирої розмови однодумців.
І день видався цілком підхожий для цього — ясний та погожий. Невеличкий морозець після вчорашньої відлиги за ніч вкрив усе геть-чисто пухнастим інеєм, перетворивши знайомий до дрібниць навколишній світ на чарівну зимову казку. Мимоволі пригадувалось, що вже колись бачив світ саме отаким. І спогади вели аж у дитинство, коли, може, вперш ото після материної казки привиділися потім уві сні — і сам Дід Мороз, що обходить володіння свої, і отакий, мовби заворожений ліс.