Легейда тим часом довів уже до кінця свою розповідь, жодного слова з якої Тимоха так і не чув.
— А що ж, Кузьма, за лісовики такі у вас?— спитав Артем.— Рябокляч нахвалявся.
— Не знаю,— знизав плечима Кузьма.— Ще не роздивився дома. Та хіба в нього мало рідні там, а то й просто підлабузників усяких. Але страшних дуже начебто і нема.
— Я це не від страху,— сказав Артем.— Але треба ж знати. Дядько Петро добре йому відповів, порівнявши Ліщинівку з нашим селом. З мобілізаційної точки. Одразу задній хід дав.
— Отакий він і тоді був: брехунець! — озвався Прокіп Іванович, маючи на увазі Рябоклячеву політичну діяльність у дев'ятсот п'ятому році. І згадав про патерицю, що лежала поверх ліжника. Сів на постелі, а тоді до зятя, що сидів найближче:—Ну, то подай* уже й ніж. Он на столі.
Кузьма подав тестеві ніж. Спитав посміхаючись:
— А що це ви будете?..
— А ось дивись — побачиш. Це в мене свій реєстр оруж-них у Вітровій Балці. З одного боку,— і він, як сопілкар, провів пальцями по зарубках — восьмеро. Це — не наші. Отже, три зубці — геть!— І він зрізав ножем три зубці-зарубки. А з цього боку — вісімнадцять. Це — наші.
— А що ж то один зубець уже й викришивсь?
— Це Титаренко Санько. Продав Гмирі рушницю, от і викришивсь. А зате ось нових... Так кажеш, Дудка Лука, Остюк Іван...
— Грицько Саранчук,— підказав Артем.
— Просто й не знаю, що з ним робити,— роздумливо мовив Невкипілий.
Та він же якраз всю кашу й заварив,— заступився за Грицька Легейда.
— Заварив Лука,— уточнив Артем.— Але в оцій, другій сутичці Грицько виявив себе якнайкраще.
— Та чи я не вірю вам! Але хіба скажеш, що з бідняків? Одрубник столипінський. Як не крути!
— То ж батько,— знову заступився Легейда.— А прожене батько з дому, от тобі й бідняк уже. Бідніший за нас із тобою. У нас хоч стріха над головою. Та й батько — коли б усі одрубники були такі, як Гордій, жити можна було б.
— Нічого не скажу поганого про Гордія. Та, правда, і в нас, на каторзі, були навіть з дворян. Та ще й не з абияких, з ористократів. Ну, це — як виняток. А не п'яний він був часом?
— Напідпитку, ніде правди діти,— признавсь Артем.
— Ну, тоді ще одно, останнє. А якби це не в Луки було, а в Горобця Микити, скажімо, чи й у тебе, Петре, що харцизяки оті шибки били б, що тоді б Грицько? Лука все ж таки родич йому.
На це промовчали всі.
— Ну, гаразд. Поживемо — побачимо. А поки що — рискнемо! Тільки зубець я тоненький зроблю. Щоб в разі чого і без ножа, нігтем сколупнути. На патерицю, постав на місце.
— Але розмові про це ще не край,— озвався Артем.— Коли вже хлопці, можна сказати, одчаялись на таке, не можна ж їх кинути напризволяще. Мабуть, саме час оце до організації загону братися.
Усі погодилися з Артемом. А в Легейди навіть уже й план був готовий. Пожитько скаржиться все на вовків, що ягнят з кошари тягають. То чи не зробити облаву на тих вовків? Попередити звечора тільки своїх усіх, з Прокопової патериці, а раненько й рушити в ліс. Які там вовки! На галявинці десь поставити рушниці "в козла" та й перекурити без поміхи. Поговорити. І командира загону обрати.
— Та щоб не матню якусь, не брехунця! А кріпенького мужика,— зауважив старий Невкипілий.— Бо за ці місяці дехто вже так заледащів!
— І першим ділом у стволи щоб заглянув,— додав Тимоха. (Не пропала даром наука боцмана Матюшенка, який за одну піщинку в стволі гармати давав по три наряди позачергово!)— А то, мабуть, є такі, що від іржі й світу не видно. Та, може, й присягу якусь.
— Не якусь, а червоногвардійську присягу,— сказав Артем.— Щоб одразу відчули, що це — не мисливське товариство, а таки справді гвардія революції. І прапор з написом: "Пролетарі всіх країн, єднайтесь!" Щоб зразу видно було, якої саме революції.
Потім поговорили ще трохи на цю ж тему: про засоби зв'язку, про гасло на випадок тривоги.
Надворі вже помітно згасав день. У напільне вікно червоне сонячне проміння, переломившись у намерзлих шибках, на протилежній стіні поклало мазки, як маки, червоні. Артем з неспокоєм поглядав, як вони, ті маки, швидко росли, дістали вже стелі. І перевів розмову на інше: про наймитські збори сьогодні увечері в економії. Мовляв, того й прийшов, щоб порадитись та разом з Тимохою і піти на ці збори. Тимоха не заперечував: удвох воно таки охотніш.
— Готуються. Антон в дуже войовничому настрої. у
— Це він ще не знає, що з його дружками, Кіндратом та Колодієм. А взнає, одразу прохолоне,— зауважив Легейда.— Але найбільша біда з ним, що — дурний. А від дурня ніколи не знаєш, чого сподіватися можна.
Несподівано для всіх старий Невкипілий заступився за Антона:
— Дурний, кажеш. А бач, забастовку не хто інший, він придумав.
— А для чого вона?
— Щоб заставити земельний комітет худобу між людьми розподілити. Кому вже там громада ухвалить.
— До весни про це й думати нічого!— заперечив Артем.— Де ж ту худобу оце взимку бідняк поставить?!
— А де ставили у дев'ятсот п'ятому році?
— Де ставили! Дехто і в сінях держав. Що тоді, на одну добу. А тепер на цілу зиму.
— У сінях і тепер поставить. На цілу зиму,— відказав Артемові Прокіп Іванович.— Нічого не станеться з ним. Ну, а коли вже такий аристократ великий, що страшно йому поночі у коров'ячий кізяк вступити,— прибудує до причілка зати-шок-загату із снігу. Тут же й копиця сіна-соломи. А як же інакше? До весни, кажеш. Та вони, як роззявами будемо, ще до різдва худобу ту роздадуть. І на законній підставі. Та тільки — не тим, кому слід!
— Як же це?— не зрозумів Артем.
— Одним махом. Підпалять сіно, солому, і край. Чим тоді бідняк буде годувати? Стріхою? А до кожного стога на луках, до кожного ожереду в степу сторожа не поставиш! Один на коні за півночі з усім впорається.
Артем на цих словах аж із лади схопивсь. Схвильований, заходив по хаті, од лави до порога, назад.
— Та невже-таки вони і на це зважаться?— озвався Кузьма після паузи.
— А ви ж на війні були. А вас командири ваші на фронті не заставляли цілі села палити, цукрові заводи, винокурні?..
— Ну, то — щоб німцям не дісталося.
— А це — щоб нам! Чи, думаєш, ми для них миліші за німців?
— Ну, хоч би з остраху,— вів своє-таки Кузьма.— Бо за таке діло — на місці кулю в лбб!