Архів Шерлока Холмса

Сторінка 64 з 67

Артур Конан Дойл

Отаку пісеньку він наспівував мені десь із годину, а може, й довше. Виявляється, він не мав жодного уявлення про ту інтрижку. Жили вони з дружиною самотньо, лише служниця приходила до них щоранку й залишалася до шостої години. Того пам’ятного вечора старий Емберлі вирішив потішити свою дружину й замовив два квитки до театру "Геймаркет" на балкон. Але в останню мить дружина поскаржилася, що їй болить голова, й відмовилася їхати. Він поїхав сам. Нема ніякого сумніву, що все це правда, бо він показав мені квиток, куплений для дружини.

— Цікаво, вельми цікаво, — мовив Холмс, що слухав, здавалося, дедалі уважніше. — Кажіть далі, Ватсоне. Ваша відповідь мене просто захопила. Ви бачили той квиток на власні очі? Чи не запам’ятали випадково номер місця?

— Уявіть собі, що так, — відповів я з гордістю. — Це був той самий номер, яким я користувався колись у шкільній роздягальні: тридцять перше місце. Через те він мені й запам’ятався.

— Чудово, Ватсоне! Отже, у нього самого було тридцяте або тридцять друге місце?

— Так, безперечно, — трохи задумано підтвердив я. — У ряді "Б".

— Чудово. Що іще він вам сказав?

— Нічого. Тільки показав свою "комору", як він її називає. Комора — як у банку: з залізними дверима, залізною шторою на вікні, проти всякого грабіжника, як він запевняє. Але його дружина мала підроблений ключ, і вони разом з коханцем винесли звідти близько сімох тисяч фунтів у банкнотах та цінних паперах.

— У цінних паперах? Але як вони зможуть обернути їх на гроші?

— Він казав, що передав до поліції опис цих паперів і сподівається, що продати їх викрадачам не вдасться. Того дня він повернувся з театру близько півночі й побачив, що "комора" пограбована, двері й вікна відчинені, втікачів нема й сліду. Вони не залишили ні листа, ні будь-якої записки, і відтоді про них немає жодної звістки. Він одразу ж повідомив поліцію.

Кілька хвилин Холмс міркував:

— То ви кажете, він щось тоді фарбував. А що саме, не знаєте?

— Він саме фарбував коридор. А двері й вікна в кімнаті, про яку я розповідав, були вже пофарбовані.

— Чи не здається вам, що для людини в такому становищі така поведінка принаймні дивна?

— "Треба до чогось узятися, щоб душа не нудилася", — це його власне пояснення. Звичайно, такий спосіб заспокоєння досить дивний, але така вже в нього дивакувата натура. На моїх очах він порвав фотографію своєї дружини, — порвав люто, нестямно, вигукнувши: "Не хочу навіть бачити її кляте обличчя!"

— І більш нічого, Ватсоне?

— Ні, є ще одна річ, яка вразила мене найбільше. Додому я повертався зі станції Блекхіс, і тільки-но мій потяг рушив, побачив, що вже на ходу до сусіднього вагона вскочив якийсь чоловік. Ви знаєте, Холмсе, що в мене добра пам’ять на обличчя. Це безперечно був той самий чорнявий довгань, до якого я звернувся на вулиці. На Лондонському мості я побачив його ще раз, а потім загубив у натовпі. Але я певен, що він за мною стежив.

— Безперечно, безперечно! — погодився Холмс. — Чорнявий довгань із пишними вусами, в димчастих окулярах?

— Та ви просто чарівник, Холмсе. Я вам цього не казав, але він справді був у димчастих окулярах!

— Із масонською шпилькою в краватці?

— Холмсе!

— Усе дуже просто, любий Ватсоне. Але перейдемо краще до суті справи. Мушу визнати, що ця історія, яка спершу здавалася не вартою уваги, буквально з кожною хвилиною набуває зовсім інших обрисів. Щоправда, під час подорожі ви не помітили найголовнішого, але навіть те, що впало вам в око, наводить на серйозні роздуми.

— Чого ж я не помітив?

— Не ображайтеся, любий друже. Ви знаєте, що я — людина цілком безстороння. Зі своїм завданням ви впоралися якнайкраще. Багато хто й цього не зумів би. Але деяких суттєвих дрібниць ви справді не помітили. Що думають сусіди про цього Емберлі та його дружину? Хіба це не має значення? А доктор Ернест, — невже він і справді такий легковажний бабій? З вашими природними даними, Ватсоне, будь-яка жінка може стати вашим помічником і спільником. Що про це думає поштова служниця чи дружина зеленяра? Уявляю собі таку картину: ви нашіптуєте ніжні слівця молоденькій служниці з "Блакитного якоря" й дістаєте за це потрібні відомості. І все пропало марно!

— Це ще не пізно зробити.

— Ба ні, ви вже запізнилися. З допомогою телефону та Скотленд-Ярду я маю звичку дізнаватися про найпотрібніше, не залишаючи цієї кімнати. До речі, відомості, які я зібрав, підтверджують слова старого. У містечку він має славу скнари, для дружини був вимогливим і суворим чоловіком. Те, що в "коморі" він тримав велику суму грошей, — чистісінька правда. Так само, як і те, що доктор Ернест, чоловік нежонатий, грав з Емберлі в шахи, а з дружиною його, напевно, крутив фіґлі-міґлі. Все це ясно як Божий день, і до цього нічого додати, але все ж таки, все ж таки!..

— То в чому ж тут заковика?

— Можливо, в моїй уяві. Нехай вона там і залишається, Ватсоне. А ми з вами врятуємось від сірих буднів цього світу за дверцятами музики. Сьогодні в Альберт-Холлі[65] співає Каріна[66], і ми ще встигнемо переодягтися, пообідати, а тоді віддамося насолоді...

Другого дня я прокинувся рано, але крихти від грінок та шкаралупа від двох яєць на столі свідчили про те, що мій друг підхопився ще раніше. Тут-таки на столі я знайшов папірець, на якому було надряпано:

"Любий Ватсоне!

Є ще кілька моментів щодо містера Джозії Емберлі, які я хотів би з’ясувати. Коли я про них дізнаюся, ми зможемо спокійно закінчити цю справу або ж ні. Прошу вас бути поруч зі мною близько третьої години, бо цілком можливо, що ви станете мені в пригоді.

Ш.Х."

Цілий день я не бачив Холмса, але в зазначений час він повернувся замислений, стривожений і заклопотаний. У такі хвилини найрозумніше було не зачіпати його.

— Емберлі ще не приходив?

— Ні.

— Я на нього чекаю.

Він не помилився: старий швидко з’явився в кімнаті. Похмуре обличчя його відбивало подив та тривогу.

— Я одержав телеграму, містере Холмсе, і ніяк не второпаю, що тут до чого.

І він простяг Холмсові телеграму. Той прочитав її вголос:

"Негайно приїздіть. Маю відомості щодо вашої зниклої дружини.

Елман. Садиба пастора".

— Надіслано о чотирнадцятій десять із Літл-Перлінґтона, — мовив Холмс. — Літл-Перлінґтон, якщо не помиляюся, — це село в Есексі, неподалік від Фринтона. Звичайно, треба негайно їхати. Пише поважна особа, — як-не-як пастор... Де мій довідник Крокфорда?[67] Ага, ось: "Дж.К.Елман, магістр мистецтв, об’єднана парафія Мосмур — Літл-Перлінґтон". Подивіться, коли відходить потяг, Ватсоне.