— Вибачення? — пирхнув сержант. — Принцеса знайшлась! Проходьте вже, проходьте.
Туо підступив ближче, не відриваючи погляду від сержантових очей.
— Вибачтесь, вибачтесь, — повторював тихо, але чітко, з притиском. — Зараз, цієї ж миті вибачтесь!
Сержант позадкував, якось дурнувато хихикнув, потім випнув груди, поправив ремінь з кобурою і піді-йшов до Аніти. Дівчина подумала, що він почне комікувати, але ні, обличчя в нього було застигле, в очах — винуватість і благання.
— Пробач мені, Аніто…
Все ще не розуміючи — жартує він чи говорить серйозно, Аніта мовчала.
Раптом він став на коліна і тремтячим голосом почав благати:
— Пробач, дуже тебе прошу, Аніто, я ж не хотів, Аніто, не знав, що…
Він бурмотів, схиливши голову, і Аніта не стримала усмішки. Великодушно торкнулась його плеча:
— Встаньте, я на вас не серджусь!
Сержант підхопився, кивнув головою і мовчки відійшов набік.
Туо, що з зосередженим виглядом спостерігав цю сцену, втомлено підійшов до Аніти і привітався з нею за руку.
— Спасибі, що ви прийшли, Аніто. У вас дуже добре серце.
Вона вийняла з сумочки квитанцію:
— Телеграму президентові надіслала.
— Дякую. Тепер, я сподіваюся, діло піде на лад.
"І цей каже "на лад", — подумала Аніта. — Кому ж краще вдасться: йому чи Фрагові? От якби йому…"
Туо подивився на неї так, наче вперше побачив.
— А птах? Про голуба ви забули?
Аніта знітилася.
— Розумієте… не змогла впіймати, не даються в руки.
Він тільки зітхнув.
У саду сержант їм не заважав розмовляти, плентався далеко позаду — аби не спускати з очей. Туо стежив за птахами. Випурхне горобчик — він проводжає його поглядом, сяде на гілку чорний великий шпак — Туо зупиняється і не зводить з нього очей. На доріжках зустрічалися хворі в халатах — декотрі стояли, інші ходили туди-сюди, як заведені. Аніта на них не зважала, наче навколо на сотню миль не було й душі.
— Уважно слухайте, Туо. Фраг плете на вас густу сітку, але я… я не хочу брати участі в цій безчесній грі.
Поспішаючи, збиваючись, вона розповіла Туо про все. І про мікрофони та об’єктиви, і про те, що Фраг вважає його симулянтом, і що саме цей "доктор" наполіг відіслати президентові телеграму, бо, правду кажучи, Аніта не хотіла цього робити, бо добре знає: президентові навіть не скажуть про телеграму з психіатрички.
— Оце дуже цікаво, — вставив Туо, — чому він вважає, що телеграма до президента стане йому в приго-ді? Ну, це незабаром розкриється. А от ви, Аніто, чи вірите мені, чи приймаєте мене, м’яко кажучи, за дивака?
Дівчина схилила голову, не знаючи, що йому відповісти. Деякий час ішла мовчки, не могла зібратися з думками. їй не вірилось, що Туо прибув із далекої планетної системи — занадто це фантастично! — але що він хороша людина — в цьому вона не мала сумніву. Підвела очі, зніяковіло ковзнула поглядом по його золотистому обличчю:
— Щиро кажучи… я просто не знаю, що відповісти…
— Так, щиро… Я вам вірю, що це щиро, Аніто, — притишено загомонів Туо. — Ви одна, поки що тільки одна людина цієї планети, яка поставилась до мене щиро і чесно. Сподіваюсь, Аніто, що ми будемо спільника-ми і ви не розчаруєтесь. Ну ж бо веселіше дивіться на світ!
Він зупинився, узяв її обома руками за плечі, обернув до себе і доторкнувся щокою до щоки, ледь-ледь торкнувся, ніжно, несміливо. Аніта відчула, як по всьому тілу прокотилась тепла хвиля, як раптом стало важко дихати і серце забилося частіше.
— Аніто… Аніто… Ви…
Він ще раз прихилився до неї, а тоді відштовхнувся і пішов не оглядаючись. Аніта погладила долонею щоку, наче хотіла впевнитись, що він доторкався. Стояла і все дивилася вслід, аж поки Туо, а за ним і сержант не зникли за масивними дверима приземкуватого корпусу.
9
Мати відразу щось відчула, її чутливе око вловило якусь зміну у настрої доньки. І Аніта це помітила. То, бувало, мама поставить супницю на стіл і робить щось своє, зрідка перекидаючись словом, а це й собі сіла до столу, поглядає на дочку трохи насторожено, очікувально. А що їй може сказати Аніта? Що, власне, сталося? Майже нічого, та таки ж нічого, зовсім нічого. Аніта їсть і удає, що не помічає маминої цікавості. Хочеться усміхнутися, але стримується. Нарешті змилостивилась:
— Чого це мама так поглядає?
— Добре, добре, кізко, їж, зараз ми про все дізнаємось!
Ну, звичайно ж гороскоп! Скільки й пригадує Аніта, мамі — після смерті батька — завжди допомагав гороскоп. Ось і зараз. Мама вмощується у великому старомодному, але зручному фотелі, кладе на коліна газети. Пожовкле, як осінній кленовий листок, обличчя її зосереджене, глибокодумне.
— Ось нам усе гороскоп розповість! — гортає газету. — Так… Ти, значить, народилася восени, сьомого жовтня… Так… Під знаком Терезів… Ну, от, прошу: "Чудовий день, повний сонця і радощів, у тому числі, і з сентиментальних мотивів. У роботі можете добитися великих успіхів та матеріальних вигод і мати задоволення в усіх сферах". Ну, що, пустунко?
Аніта прихилилася до мами:
— Це правда: радощі були!
— От бачиш, кізко…
Та й справді, хіба це не радість — ласка Туо, його доторк і оті слова… Невже Туо полюбив її? Ну, так, він же й говорив про це. А може, то із співчуття?
— А як мама вважає — сузір’я Терезів щасливе?
— Щасливе, щасливе, пустунко! — Мама підвела освітлене радістю обличчя. — А… він… під яким су-зір’ям народився?
— Він? — Аніта випросталась. Ну, й хитрюча ж мама, хіба від неї можна щось утаїти?.. — Він, щоб зна-ла мама, народився в сузір’ї Ліри…
— Так, значить, сузір’я Ліри… А в якому місяці?
— Місяця не знаю. Він, бач, народився не на Землі під сузір’ям Ліри, а в самому сузір’ї…
Мама облишила газети і запитливо поглянула на дочку.
— Мамі дивно? — ніяково усміхнулась Аніта. — Мені самій не віриться. Але він так твердить. Ах, коли б мама бачила, як він дивиться на те сузір’я!
— Це, може, той, що підбили в Сахарі? Що ти носила йому книжки?
— Той самий. Чого мама так спохмурніла?
— Ну, він же хворий…
— Уже видужав! Правда, його тримають в психіатричці…
— От бачиш.
— Але хай мама не думає, що він божевільний, зовсім ні. Вони самі добре знають, що він цілком здоро-вий. Хочуть, щоб признався… вважають шпигуном…