— Бачите он сузір’я Ліри?.. Паралелограм із зірок.
— Бачу.
— А оту найяскравішу, ледь синювату?
— Бачу.
— Ото Вега, моя рідна зірка, моє сонце.
— Ви. звідти, Туо?
— Звідти.
— А чому ж ви такий самий, як і земляни?
…— Можна б, наприклад, запропонувати схему гравітаційно-магнітного двигуна…
Все, все було на екрані — навіть те, як вона в саду увечері притулилась до його плеча! І як штору попра-вляла в палаті…
— Навіщо це? — не підводячи голови, спитала Аніта, коли проектор урвав своє осине дзижчання.
— Ви, я бачу, трохи здивовані, Аніто, — обізвався Фраг, запалюючи сигарету. — А я дуже задоволений з цього фільму. (Вона підвела голову і поглянула на нього невеселими очима). Зараз поясню. Ви знаєте, за яких обставин потрапив до нас оцей… Туо. Через нього загинув і ваш наречений — цього ви теж, сподіваюсь, не забули. І ось цей іноземний агент і диверсант удає божевільного, всіляко маскується, сподіваючись сипнути нам пилюкою в очі. Зараз він цілком здоровий, і тримати його тут ми не можемо. Вже й так журналісти товчуться біля клініки… Так от, раз він прибрав роль божевільного — повіримо йому, відправимо до психіатрички. До вас він добре ставиться, охоче розмовляє…
— Але ж я не можу…
— Ні, ні, ви нічого не будете випитувати, Аніто. Може, він обмовиться сам, розумієте? Треба тільки, щоб ви частіше бували в нього, а така можливість буде вам надана.
— Я не знаю доктор Фраг, чи я здатна…
— Ви що, не розумієте яке це має значення для нашої безпеки? — В голосі Фрага з’явилися холодні нотки.— Чи, може, ви хочете, щоб ми й вас притягли до відповідальності за посібництво ворогові нашої держави? Докази ви щойно бачили.
Аніті хотілося підвестися і кинути цьому слимакові: "Це нечесно, ви не маєте права!" Але сиділа і мов-чала. Спрацював інстинкт самозбереження. На душі було гидко, так наче її обляпали грязюкою, але вдіяти нічо-го не змогла. Перед очима промелькнув образ втомленої мами і меншого братика, що оце почав учитися в коле-джі. Батько, тяжко поранений на війні, після перемоги прожив недовго… Без її заробітку не можна, ніяк не мо-жна…
Фраг зрозумів її мовчанку інакше: набиває ціну.
— Після закінчення справи одержите винагороду.
Аж тепер вона схопилася, затрясла руками:
— Тільки не це! Тільки не це! Ніякої вашої винагороди мені не потрібно, чуєте? Не потрібно! Провідува-ти його, як хворого, я буду, а більше нічого.
— Цього й досить. І не треба так хвилюватися, дівчинко.
— І ще я вам хочу сказати: не вірю я, що він диверсант!
— Чому? Які докази?
— Чому? Та… просто відчуваю. Інтуїція.
— Значить, по-вашому, то не маячня — про Вегу?..
— По-моєму, ні.
Фраг побарабанив кістлявими пальцями по столу.
— Стережіться, бо він починає на вас впливати. А психоз заразливий… Вега… Еге, коли б це справді! Тим більше мусили б його розкрити! Якби то… на десять тисяч років уперед… Ви розумієте, що це значило б для могутності нашої держави?!
Здається, аж очі в нього закрутилися в орбітах.
— Я все розумію, — впалим голосом вимовила Аніта і додала: — На жаль, усе.
— Ну, от і добре, — сказав Фраг, удаючи, що не розуміє її жалів. — Я так і сподівався, що ми станемо друзями. На останку хочу застерегти вас, Аніто: не здумайте… міняти лінію. Кожен ваш крок фіксуватиметься.
Аніта вискочила з кімнати, неначе миша з пастки.
6
Фраг раз по раз прикривав долонею рота і пирхав. Це означало, що він сміється, що йому страшенно ве-село. Ще б пак! Туо викинув такого коника, що луснути можна. Подякував головному лікареві за турботи про його здоров’я, попрощався і… рушив просто до виходу. Біля воріт його зупиняє сержант:
— Пробачте, а куди це ви розігналися?
— Я — мандрівник…
— Спочатку помандруйте до кімнати номер тринадцять, там доктор Фраг…
— А до чого тут цей… доктор Фраг? — щиро чи, може, удавано здивувався Туо. — Лікування закінчи-лось, головний лікар виписав мене… Дайте мені вийти, це моє природне право.
— І політ над воєнною базою — теж природне право? Вас може звільнити тільки військовий суд! — Сержант заступив дорогу, його рука в широкій кишені стискувала рукоятку пістолета: "Кинеться на мене чи ні? — тривожно стукала думка. — Від робота можна всього сподіватися".
Але Туо не кинувся на сержанта. Спокійно повернув і пішов до корпусу. Тепер ось він стоїть перед Фра-гом і вдає з себе святу невинність. "Мандрівник… Природне право…" Ну й комік!
Фраг перестав пирхати, відіслав сержанта. Обличчя його набрало суворого вигляду.
— Ви самі зволікаєте слідство.
Туо здивовано спитав:
— Яке слідство? Що все це означає?
— Не прикидайтесь простачком. Ви і ваші хазяї зазнали фіаско, операція провалилась. То чи не краще припинити цю дитячу гру і покласти карти на стіл?
— Ніяких карт у мене не було, — розвів руками Туо.
І жест, і голос були такими щиро наївними, такими природними, що Фраг з досадою подумав: "Добру ж ти школу пройшов! Певне, залучають справжніх акторів!" Уголос промовив:
— Давайте по порядку. Звідки ви летіли до забороненої зони?
— Не знаю, про яку зону ідеться. Мій апарат було розраховано так, щоб увійти в нижчі шари атмосфери над Північною Африкою, як ви тепер називаєте цей континент. Це була експериментальна модель, і коли б я знав точні просторові координати Центруму, я б ним і не користався. Побачивши безкраю пустелю, я подумав, що відхилився від курсу — адже тут мусіли б цвісти сади!..
— У Сахарі — сади?
— Так, сади, виноградники. Натомість бачу — пустеля.
— А ракетні сади вас не цікавили? Аніскілечки?
— У мене культурна місія.
— Так, значить, ваш апарат збився з курсу…
— На жаль.
— Якій державі належить цей літак?
— Ніякій земній державі. Я прибув із сузір’я Ліри…
— Та годі морочити голову! — не стримався Фраг і стукнув кулаком по столу. — Набридло! Будемо від-повідати чи ні?
На Туо цей спалах гніву не справив аж ніякого враження.
— Я бачу, що розмови в нас не вийде, — сказав він спокійно. — Ви не вірите жодному моєму слову. Че-рез свою… крайню відсталість, граничну обмеженість. І я хотів би…
Фрагове обличчя налилося кров’ю: усе ж фіксується! І він поспішив перебити:
— Прошу по суті!
Туо з тією ж витримкою, так само повільно добираючи слова, продовжував: