10 Коли прибрати з його життя невірогідні сторони, то Ісуса це ніскільки не принизить, а тільки возвеличить. Якби християни були готові визнати, що ці невірогідні події, а також породжені ними доктрини і ритуали треба розуміти метафорично, я міг би стати християнином. Я міг би повірити в Непорочне Зачаття (в те, що еволюція в цілому, зі всіма її випадковостями, є батьком кожної дитини), у Воскресіння (бо Ісус знову воскрес у людській пам'яті), в Чудеса (тому що нам повинно подобатись робити такі благородні вчинки), в Божественність Христа і в Транссубстанційність (всі ми комплементарні: і один до одного, і всі — до "Бога"). Я міг би повірити в усі ті речі, які зараз відлучають мій розум від церкви. Але християни-традиціоналісти назвали б це маловір'ям.
11 Розумні афіняни п'ятого століття знали, що їхні боги — метафора, уособлення сил і начал. Багато що каже про те, що розпочалась афінізація християнства. Друге пришестя Христа означатиме розуміння того, що Ісус із Назарета був надзвичайно людяним, а не надзвичайно божественним. Але це б означало розжалувати його до ранґу філософа і весь величезний апарат ритуалу, церкви і духівництва звести до пустої оболонки.
12 Справа не в тому, що зробив із людства Ісус, а в тому, що воно зробило з нього.
13 Християнські церкви, всупереч філософії самого Ісуса, часто головною своєю турботою робили власне самопродовження. Вони заохочували бідність або байдужість до неї; вони примушували людей жити, озираючись на той світ; вони зловживали дитячими уявленнями про пекло і пекельний вогонь; вони підтримували світські реакційні сили; вони засуджували безліч невинних насолод і століттями насаджували фанатизм; вони самі стали чимось на зразок сховищ і надто часто — і успішно — наглядали за тим, щоб поза ними сховища були необхідними. Тепер справи поліпшились, але ми не забули: про це не було й мови, аж поки історія не поставила церкви перед чітким вибором: реформа або смерть.
14 В християнській теології сьогодні почалося стовпотворіння, схоже на прибирання в домі, та сталось це надто пізно. "Просунуті" християнські мислителі пропонують бога не надто відмінного від описаного мною вище. Вони прагнуть гуманізувати Ісуса, деміфологізувати Біблію, обернути християнство на якусь химерію, що нагадує ранній марксизм. Все, що ми коли-небудь розуміли під християнством, кажуть нам тепер, є метафорою глибшої істини. Але якщо тепер ми можемо бачити цю глибшу істину то метафора зайва. Нові теологи пиляють сук, на якому сидять, і вони неодмінно впадуть.
15 Найгірше, що церкви ревниво ув'язнили Ісуса. Яке право мають вони казати, що до нього не можна звертатись інакше, ніж через церкву? Хіба я перед тим, як звернутися до Сократа, мушу повірити в олімпійських богів і вчинити ритуали давньогрецької реліґїї? Церква стала не тілом і духом Христа, а екраном і бар'єром довкола нього.
16 Ісус був людиною. Можливо, він і вірив, що був усім тим, чим, за його твердженням, він був, але те, що він не був усім тим, чим, за його твердженням, був, — тривіально і неістотно, тому що він був людиною; і тому що суть його вчення не залежить від його божественності.
17 Ні спокути, ні прощення не існує: гріх не має ціни. Від нього не можна відкупитися так само, як не можна за гроші повернути час.
18 Діти дуже рано навчаються подвійному баченню, до якого схиляє догматична церква. Вони моляться Богу, і нічого не відбувається. Вони вчаться тому, що існує два модуси поведінки: абсолютний у церкві і відносний поза нею. Їх навчають науці і затим наказують вірити в те, що явно ненаукове. Їм сказали поважати Біблію, але навіть для них очевидно, що, з одного боку, це ганчір'яна торба з міфами, первісно-родовою тарабарщиною, несамовитою мстивістю, нездоровим пуританством, історичними підтасовками і до абсурду однобокою пропагандою, а з іншого — пам'ятник прекрасної поезії, проникливої мудрості, увінчаний глибоко людяною розповіддю про Ісуса.
19 Заслуговують осуду не діти, які засвоюють подвійні норми, а церкви, що увічнили це. Твердити, ніби щось там належить до особливого роду абсолютної істини чи реальності, — значить оголосити йому смертний вирок: немає ні абсолютної істини, ні абсолютної реальності.
20 Після платонізму, оточена легковажною — і позбавленою опори — класичною релігією пізньої Римської цивілізації, людина Середземномор'я змушена була розвивати альтернативну реліґію — монотеїстичну і моралізовану. Щось не зразок Ісуса і християнства було так само неминучим, як щось на зразок Маркса і марксизму пізніше, на стадії промислової революції.
21 Людство нагадує висотний будинок. Після одного помосту риштувань йому потрібен наступний. Реліґія після релігії, філософія після філософії; ніхто не може зводити двадцятий поверх з риштувань на рівні першого. Великі релігії оберігають Більшість від того, щоб дивитись і думати. Якби вона дивилась і думала, то світ від того не став би відразу щасливішим; однак це не виправдовує догматичні релігїї.
22 Хіба слід відбирати милиці у каліки через те, що вони не найостаннішого зразка? Хіба вже досить того, щоб дати йому в руки найостанніший зразок? Та він може не знати, як ним користуватись! Але це не аргумент проти милиць найостаннішого зразка.
23 Релігійна віра: таємниця. Раціоналістична віра: закон. Фундаментальна властивість реальності— таємничість; це науковий факт. В тому, що вони ґрунтуються на таємниці, реліґії більш наукові, ніж раціоналістичні філософії. Але є таємниці і таємниці; з боку християнства нерозумно намагатись детально зупинятись на фундаментальній таємниці. Посутня і єдина таємниця — це природа того, що християни називають Богом або Провидінням. Однак церква ввела пряме обґрунтування псевдотаємниць, які не мають стосунку до істини, а лиш до тієї істини, що таємниця має силу
24 Проте людина прагне таємниць: прагне так, що навіть найпростіші загадки досі зберігають свою владу. Якщо ніхто не писатиме нових детективних романів, люди все одно читатимуть старі. Непорочне зачаття робить Ісуса унікальним. І таємниця цієї зухвалої унікальності дарує таку насолоду, перед якою ми встояти не можемо.