Юліян поглянув з-над книжки мовчки задумливо й гукнув через отворені двері, не рухаючись з місця: "Поки що — той рай дратує мене. Когось так н а п а с т и і… о б т я ж и т и. Розумієте?" Зоня появилася, мов покуса на порозі, "Покутівка є власністю "панів" Ґанґів? — спитала. — І де ще ті вакації? А та дика качка, Ева, погана дівчина…"
Юліян здвигнув плечима. Був дійсно роздражнений. "Собі погана", — буркнув під носом і заглибився, як перше, в книжку. Коли по часі встав, приступив до сестри. Він обняв її здоровою рукою і, притискаючи її личко до свого, сказав: "Коли я побачуся вже в горах на найвищім шпилі?… Ох! Якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!"
"А мене Покутівка, — подражнила його наново сестра, — але поки що йду до батька, — додала, — бо інакше сам покличе… і буде грім. Треба викінчити направку одного годинника, бо завтра реченець".
*
Юліян працював допізна, а коли ліг до супочинку, приснилася йому Покутівка. І не саме село, а якесь одно місце в нім. Він стояв на краю темного лісу, котрого берег полоскав глибокий, виблискуючий в місячнім сяєві став, і по котрім плавали дикі качки. Одна з них відлучилася від табуна, пурхнула поверхнею води, мов блискавка, попри нього, вдарила його, а сама щезла в лісі. Він відступився і поглянув на небо, воно було повне зірок, і одна з них впала йому перед ноги. Коли зігнувся, щоб її підняти, станув коло нього Юліян Цезар Gallius[24].
"Не дотикайся її, — сказав строго. — Її місце там, вгорі. Хто буде світити, коли заберем вниз?" З тим подав йому лук і стрілу й указав уперед себе. "Там далеко, й ще дальше відсіль є для тебе і…" — з тим урвав і зник. Юліян, прийнявши лук і стрілу, звернувся до лісу. Ледве що поступив він тут, коли йому засвітила зірка. Та не вдолі в ногах, а десь між деревами маячила. То тут, то там мелькала вона, в теміні лісу просвічувала. Нараз задержалася в польоті. "Чому ти не вгорі? — спитав строго. — Твоє місце там, вгорі." Зірка впала.
Він зблизився й поглянув униз. Тут побачив щось дивне. Зоря втратила своє срібне сяєво й перебрала іншу форму. Хтось поклав йому руку на рамено й він оглянувся — Юліюс Цезар Ґалліус?
"Так."
Але це не був Цезар, а хтось інший, тяжко вниз похилений, неначе двигав тягар.
Юліян шукав очима дальше за зорею по землі, тим часом замість неї показався плуг. Залізний гострий плуг. Він підняв очі. "Ходім удвох", — здавалося йому прогомоніло десь над його головою від того, що йшов біля нього похилений тягарем.
"В мене лук і стріла", — сказав Юліян.
"Зарий його в землю. Вона потрібує крові, щоб родила, — зачув ніби у відповідь. — З крові й постає й вмирає життя, а спасення вимагає життя, не відчуваєш?"
Юліян оглянувся за тим, що говорив — але нараз збудився, й лиш пророчий голос мов ще дзвенів в його нутрі дальше. Коли рано оповів свій сон матері й сестрам, ніхто не розумів його витолкувати. Він сам почував себе внутрішньо мов зрілішим.
*
Зайвого часу не було ніколи в молодого Юліяна. До того не допускали ні батько, ні гімназія, ні матеріальні відносини. Як сказано, він числив ледве кільканадцять років як підучував вже слабших учеників. А коли упорався з собою і тими, займався виучуванням чужих мов, далі тілесним спортом і гімнастикою — наприкінці ж музикою і літературою, в якім напрямку зачитувався далеко поза північ.
Батько настоював і на те, щоб займався й якою-небудь професією, бо, як мовляв, вдасться вдержатися на поверхні "умислового життя" — добре, коли ж піде криво (ріжні бувають зміни в протягу людського життя) не завадить знати і поплатне ремесло. Се годиться навіть з Гомером[25]і Плутархом[26] і їм подібним, що всі вони цінили, крім науки, мистецтво і працю.
Та Юліян не мав на те часу, хоч мав охоту столярства вчитися й у вільних годинах і забігав дійсно до варстату знакомого теслі і побірав там основи тієї здорової штуки… посвистуючи враз з іншими в роботі весело і бадьоро. Але се бувало — як сказано, лиш рідко коли. Оскільки йшов з кождим роком в школі вище, остільки бажав побирати і ширив знання. Крім того, бажав зіпняти якнайскорше якусь певну ціль, стати вільною незалежною людиною, а з тим, щоб стати родичам підпорою, як се вимагав природньо синівський обов’язок. Що враз з тим мусить бути сполучені і обов’язки і щодо свого народу, розумілось само собою, хоч і який молодий вік був, а се послідне було його святою постановою. Для народу боротися, посвячуватися, як за своє особисте щастя, ділами і поступованням се було для него те саме, що любити і поважати батька і матір.
*
Про здобування "маєтку" він не думав. Відчував, що се ніколи не вдасться. Не буде до того спосібний. (Скорше до роздавання). Так впевняв іноді своїх сестер, товаришів або й інших добрих знайомих, коли заходила бесіда про будучність і інтимні бажання його особи. Сею "мамоною" захоплювався лиш справдішній плебс, будь він інтелігентом, з нижчої верстви… але ніколи не "гонить" за тим правдиво класично вихований і освічений чоловік.
Його самого манила класична філологія та старинний світ. Ідеалом його були великі мужі грецьких та римських часів; дарма що його впевнили деякі фаховці-професори й слухачі природознавства, що наука філології мусить з часом піти на другий план з програми шкільної науки, бо живі мови й інші для життя потрібні науки і здобутки домагалися свого права биту і розповсюднення. Старинний ідол (окремо замкнена для себе величезна цілість) сходить з свого п’єдесталу й останній хіба для спеціалістів і любителів доступний, осягнений ціною довголітних, мозольних студій. Та хоч і була вона Юліянові мила і приваблива своєю глубиною — а зате п р а в о мало багато за собою.
(При посліднім застановлявся над Французькою революцією і республікою[27], яка кишіла від діячів адвокатів і правників, а ще до того яких геніальних). Він заплющував очі і вглублявся у все те, роблячи порівняння (після читання), скільки й якої інтелігенції було тоді у Франції[28], а в українців тепер — неначе передчуваючи, що було й для України непремінно потрібне. "Для України!" — кликав його молодий голос.
Але ніхто не чув той оклик в молодих грудях. Тут, де вона була лиш дрібонькою жменькою дрімучого елементу.