Але тета Ольга відмовила. Вона спішить додому, бо робітники вижидають її дальших приказів. Мешкання в нутрі занедбане і вимагає раціонального очищення. Вона лише на деякі конечні закупки і не на довгий час вирвалася з дому і тому мусить начас назад там бути. Та наколи сестра повторила щиро своє запрошення, вона сказала: "Коли так, то я відвідаю вас колись пізніше, як буде в нас в хаті все в ладу і задержуся довше. Тоді поговоримо про минуле і будуче і всяке інше". Відтак, надумавшися на хвильку, обізвалася: "А ще краще буде ось як, коли вам не буде запізно, то прошу при повороті сьогодні хоч на часок до мене. І в мене буде чай. Відходячи, я казала самовар прилагодити. Зайдіть, щоб хоч поки що наше мешкання з середини оглянути. Максимові я покажу сад і місце на мою пасіку, котра його все цікавила і котру, розуміється, заберу і сюди, а відтак… підете? не відмовте! дуже прошу. Мені сумно в тих низьких кімнатах, хоча вони не є непривітливі. Вона звикла до життя округ себе і гамору, правда, мій синочку?" Вона говорила виразно і дивилася нам прямо в очі з-під гарно зарисованих брів і від часу до часу гладила мене по щоці. Ох, яка була гарна і добра і як я її любив ту тету Олю, струнку і високу, що нікого не кривдила, для кождого мала добре, щире слово. Я взяв її звисаючу руку потайку в свою і притиснув її до своїх уст. Вона стиснула мені руки. "Мій бувший молоденький чура…" — додала і усміхнулася якось сумно.
Сестра згодилася на її прохання і ми всі троє подалися до її помешкання.
По чаю, котрий справді вижидав її, як ми прибули — ми пили його на круглій веранді, в котрій були тепер всі вікна відчинені і виказували красу околиці в цілій пишноті — а опісля ми подалися оглядати деякі кімнати і сад. Входячи з тої веранди до кімнат, з котрих були вже дві уряджені знайомими мені меблями, низькі з темнявої дубини, різьблені простим, але гарним взором, ми дійшли до "громом ушкодженої" кімнати. Тепер Оля дала тут муляреві вказівки, після яких мав дальше поступати з ушкодженою кімнатою і пішла повільним кроком з сестрою дальше, а я остався ще хвилинку, роззираючись цікаво по-хлоп’ячому, по ушкоджених громом місцях. Муляр се зауважив. "Дивіться, паничу, дивіться, — сказав, — бо се також чудо, якого скоро не побачите. Влетіла блискавиця в кімнату, повикзувала в хаті і вилетіла. Чисто Божий палець". Другий якийсь помічник його, що вніс в сій хвилі в більшім начинню глину, спитав: "Що кажете, вуйку? Гм? Божий палець?"
"Ая, — відповів сей, — кажу. Я б у сій кімнаті ані одну ніч не ночував — погляньте. Що раз не з людської руки, то не з людської".
"Та самі кажете, що се п а л е ц ь Божий… — відповів сей, — а грім що — не від Бога?"
"Та від Бога. Я лиш проти того кажу, що грім вдарив в кут, де стояла постіль вірмена, ушкодив її наскрізь витком, ну, а картину, он там на противній стороні, облетів, не тикнувши її, і щез. То ж Божий палець… Але він — кажуть — любить завертати, де собі місце уподобав… гай… гай…"
"Хто, вуйку, грім чи вірменин?"
Муляр глянув скоса на недовірчивого помічника і похитав грізно головою.
"Лиш не кепкуй, паничу, доки не пережив нічого. Лиш не кепкуй. Муляр не одно знає, та й мовчить. Грім, кажу, любить завертатися, коли хочеш знати. Грім, коли за ним не висвятять хату, не попросять Господа, щоб нас стеріг від нього, знов навернить. А хто її тут після вірменина висвячував? питаю. Місто купило — та й ша. Не знаю, чи вона сему властителеві принесе щастя.
Каміння Бог не потребує. А картини сеї ніхто не смів і тикнути. Оповідають, що, як вірменин сей мур продавав, наказував не рушати її з місця, бо вона хоронила від злого і мала бути чудотворною, — чи правда, не знаю… тай поїхав; мав якусь своячку, казали, котру дуже любив, що мала колись його унаслідити. А св. Юрій, бо то він на сій картині, як нечистого в постаті змія проколює, як висів так і висить. Тут він на сій картині чомусь страшний. Вночі, в опівночі, як до місяця і ніхто нічого не бачить, він з рам виступає за нечистим або грішним, що Боже на глум бере, стежить і до борні викликає. Не дай, Господи, від його гніву. Так мені оповідали, тому й я кажу. Грім все до свого місця завертає".
"А се правда, вуйку?" — повторив, як недавно, молодий своє питання.
Старший муляр, покивавши головою, замовк і лиш по хвилі додав: "Сей пан завідатель, що купив сей мур, кажуть, також не один з найліпших. Нехай стережеться. Св. Юрій має добру пам’ять".
…"Я доста чув". Глипнувши ще раз на св. Юрія, що опівночі до місяця з рам виступав, до борні грішних визивав і щось чудно приманчиве, мені знайоме, зраджував, я вибіг скоренько за сестрою і тетою Олею.
Я подибав їх, як сходили з другої вже, обширної задньої веранди дому в сад і до місця, де мала бути уставлена невелика пасіка тети Олі, що була всею її втіхою, як сама нас впевняла. Звідти пішли ми, цеглами виложеною, вузькою стежкою дальше, а взглядно до кінця саду аж до фіртки, що так само знаходилася в залізних штахетах, як фронтова, і провадила на доріжку поза домом. Нижче неї плила невелика гірська ріка, що тепер виблискувалася в сонці і була для дороги вслотних днях остільки безпечна, що між нею а дорогою був каменистий зарінок. Недалеко дому, почавши від згаданої дороги, провадили два мости на противну гору. Один великий, котрим їхали лиш вози, а другий, що знаходився ближче до містка завідателя, вже старий і слабий, служив для пішоходів. Тут я стояв довго-довго і дивився вперед себе у воду. В душі я не мав в тій хвилі воду, а образ св. Юрія… він нагадував мені когось… кого? І очима, і темною барвою обличчя… але я не знав кого. З тим враз заворушилась болюча туга в душі…
"Вигідно, що маєте так близько ріку", — сказала сестра.
"Це правда, — відповіла тета Оля. — Моя дівчина тішиться, що буде близько для переполіскування білля".
"Або і білити полотно", — додала моя сестра, вказуючи на широкий зарінок, тут і там порослий лозами.
"Так як вода плитка, як тепер, але як виступить з берегів, то так розливається, що рада б хоч дорогу полизнути. Тепер гляньте, дітвора там грається і гусей стереже".
За кілька хвиль ми попрощалися з тетою Олею.