Юліян вийшов до матері й сестер, де говорено про ріжне, головно про хоробу батька,заручини Зоні, про те, що цвіти, які з’являлися від часу у вікнах убогої родини годинникаря, чи тут, чи там прикрашали в скромних кімнатах столики, походили не від кого іншого, як від молодого роботящого городника Зарка.
"А тобі як поводилось, паничику? Бував у о. Захарія на парафії? — питала Марія і кивала пальцем. — Як там? Ми чули, що ти парохію не обминав…" Вона шукала очей брата уперто так, що він під молодим інквізиторським поглядом сестри ледве помітно змінив барву.
"Не обминав, сестричко… не обминав — ви самі того бажали, — і признаюся одверто, що ні одної хвилі цього не жалував".
"Панна Ева…" — докинула Зоня… спиняючись поважно поглядом на обличчю брата…
"Поступова й мила панночка… далеко цікавіша, як би ви думали… буде тут дальше приватно вчитися… а далі я не знаю, я не опікун її".
"А їмость, Юльку?" — спитала мати, всміхаючись, і погладила любимця по гарнім обличчю, поправляючи йому краватку під ковніром.
"Як всі мами й їмості… Вони знані… Є там ще й бабуня… пані Орелецька… мамочко".
"Яка?" — пішло одним звуком з уст присутніх…
Але Юліян не відповів.
Перед його уявою виринула ніжна постать Еви — з чорними очима і жадне слово не переступило через його уста про ту "бабуню"…
Нараз обхопили з заходу його бурхливо дві руки.
"А такої, як я… не було там…?" — зачувся веселий голос Оксани… що вставилася потім раптом перед брата.
"Ні, такої другої Оксани не було…" — відповів брат живо, рад зміні, що не мусів про тих там говорити.
Вечером, як лиш місяць виплив на небо, від’їхав годинникар Цезаревич у товаристві свого сина й супроводі доньок Зоні й Оксани (тих послідних лиш до залізничного двірця) на курорт… а сам вернув третьої днини назад.
*
За недовгий час змінилася погода. Вітер гнав і зривав листки з дерев, хоч вони ще сильно держалися, таргав осінніми цвітами, затискав двері при отворенню, що годі їх без напруження в руках вдержати, завертав дим і гнав шалено по вулицях міста, збиваючи порох вгору, щоб опісля погуляти з ним по широкім полі за містом.
Оксана сиділа над книжкою, як не раз. Марія вибігла, стривожена, в невеликий садок за домом, щоб побачити, що там діється з деякими не зірваними ще овочами, і ще не вертала, а Зоня, батькова "права рука", що займала в його неприсутности його місце, увійшла на хвильку до середньої кімнати, де всі… збиралися.
Мати поралась коло підвечірку, тихо, безгомінно своїм звичаєм приносила одно по другім і, застеливши скатертиною стіл… зібралась наливати чай.
Зоня саме задержалася коло вікна й дивилася на небо… Там гнали тіла сірих хмар, мов навперейми. Вона згадала батька й нареченого.
Від першого наспів сюди лист, в котрім писав, що йому добре поводиться, що мав вже кілька купелів, поробив деякі, цікаві для нього знайомства, й що небавом знов напише… а наречений… але про те не станем говорити; бо таке належить, як знаємо, виключно до молодих… а скажемо хіба те, що Зоня побачила Марію, як та вертала з саду. Вона чинила це бігцем, держачи в полі, наборзі піднятої сукні, попадані овочі, а другою рукою, ніби відпираючи нею вітер, що намагався зірвати наокруг голови обведені коси, й сміючись кивала до сестри головою. "Наша пані городничка, — сказала нараз Зоня й усміхнулася й собі. — З обох буде колись гарна пара, мамо, коли Господь дозволить".
Оксана підвела до неї задуманий з-над книжки погляд і притакнула безслівно головою. Мати хотіла щось зі своєї сторони докинути, коли нараз двері з робітні відчинилися, Юліян увійшов квапно, змішаний, до середини й, не випускаючи клямку з рук, звернувся до найстаршої сестри й кликнув півголосом: "Ходи до робітні, Зоню, панна Ева Захарій прийшла з годинником до направки… але прошу зараз, бо вона квапиться". Зоня звернулась і обоє з братом подалися до робітні.
Тут справді стояла Ева Захарій, держучи в руках малий золотий кишеньковий годинник.
Юліян все ще змішаний, забуваючи, що молода дівчина була вже в них свого часу, представив сестру. "Ви забули?.. Які…" Вона усміхнулася… "Ми знаємось вже… з панною Зонею, — сказала. — Ви дуже до неї подібні".
На сі слова Зоня мимоволі й собі усміхнулася… опісля простягнула руку й спитала: "Чим можу служити?" Ева, наче перебравши змішання від молодого чоловіка (чуючи на собі його погляд), обертала годинник і сказала: "Це не мій годинник, а моєї професорки, пані Др. Емі. Вона короткозора, він випав їй з рук. Мабугь, пружинка зламалася — не знаю".
"Побачимо", — відповіла Зоня й, приступивши до вікна, заглянула в маленький механізм, відтак уклала годинник до інших, вижидаючих руки майстра, й сказала причину ушкодження механізму.
"На коли може бути готовий?"
"За два тижні. В мене багато роботи. Та я буду старатися, щоб був скорше готовий, хоч волію "хорих" довше випробовувати. Так бодай батько робить. А я так само хотіла б з повіреним мені матеріалом поступати. Яка ваша адреса?" — додала ще, притягаючи запитну книжку, й взяла олівець до руки.
"О, Я сама зайду по годинник", — відповіла молода дівчина й, звертаючися до Юліяна, що стояв недалеко стола й держав якусь книжку в руках, спитала, як він мається від часу, як покинув Покутівку, й що це за книжка?
"Французька. Я не покидаю вправ у французькій і англійській мовах".
"А я іду сьогодні до кіна. Дають Ібсена[67] "Примари". Не пішли б?"
"Ні, панно Ево. Мені шкода кождої годинки. Як вам відомо, я з кінцем сього місяця… а до нього вже… недалеко мушу до війська вступати…"
Їх очі здибалися… він на хвильку задумався й відтак додав: "Хіба б пішов, якби котра з сестер мала бажання… а ради себе ні".
"Але подумайте, що се п ри м а р и, що побачили б… — упімнула, наче пригадувала щось, з притиском Ева. — Я дуже цікава на те, знаю цей твір лиш з читання… й перворядні актори… грають… через те".
В тій хвилі застукав хтось з вулиці нетерпеливо до дверей. Ева кинулася до них, отворила їх настільки, щоб висунути голівку, й кликнула голосно: "Зараз пані доктор, зар-раз" — і зачинила назад двері.
Пані доктор Емі трохи об’ємиста, старша незамужня дама з острими ясними очима й цвікеромна носі, відкликнула щось високим тоном, але Ева не дочула. Вітер затріснув двері назад, вдарив своїм крилом нетерпеливу докторшу філософії й зривав її капелюх так сильно, що вона оберталася сама круг себе, вдержувала то сукню, щоб не підоймав її, то капелюх — і хотіла-не-хотіла ждала дальше.