Апостол черні

Сторінка 27 з 124

Кобилянська Ольга

Не смійся, донцю, з того, що я говорю, бо я без підстави не говорю й наслідки того, що наводжу, поважні. Ти ще навіть не в силі поняти їх, — доповнила баба, коли в очах внучки заблис збиточний усміх. — Не смійся, се добре й мудро як жінка має й свій власний хліб в руках, але заким вона його осягне, намотається стільки, чогось якого такого всього вокруг обох полів, з чим ми старі не годні згодитися. Бути може, що воно й мусить так бути, та по-мойому чому? Не смійся, — повторяю, Евко, — око старшого загострене досвідом, тим гірким досвідом справдішнього життя, так як слух сліпого, котрий хоч не бачить, предвиджує і вгадує багато чуттям і інстинктом, що діється округ нього, або й мало би відбутися.

Остань ще під опікою родичів і докторової Емі, набери ще з рік в більшім місті, хоч би нашій столиці, життєвих досвідів і такого ж знання. Навчися доброго поведения, пороби з мужчинами знайомства, що вміють з себе ріжних удавати, добрих і святих. Заглядай і до кухні, що не завадить і лікарці знати й ріжне таке інше потрібне жінці. Се пізнай, як кару під очима родичів — а відтак їдь у даль і йди своїй новомодній судьбі назустріч. А ми старші будемо, тим часом, тут своїм старосвітським звичаєм жити й тебе, донцю, з великого світу вижидати.

Я налогова, умарнована тим налогом, я знаю се, але до кращої будучности для тебе й твого щастя я безпечно причинюся. Впрочім, Господь має нас лише до часу в своїй опіці — а далі!!" — тут бабуня уривала, витираючи верхом руки очі… що за кождою такою або подібною розмовою наповнялися слізьми, притискала споважнівшу внучку до грудей, відверталася й відходила.

*

Внучка задумувалася на самоті. Хоч і була бабуня налогова, як признавалася, але походила з доброї польської родини і її все-таки люде шанували й через щось любили. Не можна було й бабуниними словами легковажити. Батько хоч був літами від бабуні молодший, але в наглядах часами дуже назадницький. Сам був лише побожний, знав свою церкву, своїх парафіян, займався їх моральним вихованням, вчив їх свою землю любити, за свою мову і права уступатися і впевняв, що священник мусить своїм правовірним життям давати приклад, щоб не вказували на його пальцем і закидували йому того… від чого він їх остерігав. Одним словом, був противний, щоб ішла на медицину. А коли іноді примушували його до вислухування її бажань, то згоджувався… хіба на філософію.

Ох, він не знав, про що вона знала. Він не знав жінок-лікарок. А вона знала вже двох. Особливо одна запала їй в душу. Се була одна окулістка. Молода ще, бо понад двадцять і п’ятьох літах тішилася такою великою практикою в себе в дома, а окрім того, і в шпиталі, де булапримаркою відділу очних недуг, що була вже, як оповідали, міліонеркою. А що буде ще дальше?

Одного разу боліли в докторки Емі очі і вона ходила з нею до тої окулістки. Її ще не було в дома помимо, що прийшли в саму відповідну й означену пору, коли зі шпиталю вертає. Пацієнтів було в почекальні багато. Старі й молоді, селяне, жиди, хлопці, діти, публіка ріжного стану.

Вона, Ева, бачила її тоді перший раз, хоч чула не раз про її зручність. Нараз відчинилися двері й увійшла живим кроком якась молода панночка, вбрана в шовковий плащик скромного крою, темної барви. З виду майже не значна, з орлиним носиком, темними гарними очима, аж надто делікатної й дрібної постаті й вклонилася зібраним тут пацієнтам так низенько, покірно, наче просила вибачення, що увійшла також, і попрямувала впрост до притикаючої кімнати, а, зглядно, до ординаційної кімнати.

"Знов якась хора, — замітив хтось з пацієнтів. — Та видко знайома з лікаркою, бо сама пішла, не вижидала її поклику".

"Це не пацієнтка, а с а м а в о н а, — пояснила якась старша пані в темних окулярах коло них. — Та золота, з золотими руками, що ущасливлює людей, котрі стоять над безоднею вічної ночі, горя. Ох, то вона сама".

Правда ніхто б не сподівався, що в тім дрібнім тілі, що в тій незначній поверхности дівчини така сила духу, науки, зручности і жертволюбности.

Відтак і вона з докторкою Емі увійшла до неї. Послідня ходила разів кілька й вернула вилікувана. Від тієї хвилі, не мала вона, Ева, іншої цілі, як ту, піти на медицину, стати лікаркою, жити для терплячих, нещасних, для праці, а все проче було неважне, як їй здавалося, або півневажне.

*

Майже через три неділі не заходив Юліян на парохію, перебував з молодим Ґанґом нафільварку в їхній другій меншій посілости, недалеко Покутівки, де мали на бажання батька дідича наглядати враз з економом за звозом збіжжя, молоченням машинами… дільба збіжжя… з людьми, що працювали в пана за сніп, і іншими такими господарськими процесами, а враз із тим і товаришити одному молодому кревнякові. Сей був син сестри Едвардової матері, що перебувала тут, у невеликім, але гарнім мешканні фільварка з сином через місяців два-три, поважна, моторна німкиня, що з особливим зацікавленням заходила в усі закутки гарної посілости свого шваґра, потягаючи з собою за кожний раз до пояснення то обох юнаків, то по одному.

Позаяк молодому Едвардові було цікавіше гуляти й гарцювати на коні з кузином веселої й трохи легкодушної вдачі, як допроваджувати цікаву тітку по обширній (йому вже надто добре знаній) господарці, куди й так нерадо — лише, як сказано, на спеціальне бажання батька, заходив (як будучий спадкоємець) — тож роля Ціцерона й сільського дідича припала Юліянові Цезаревичові, котрий і сповняв її часом радо, а часом… менше охоче (поборюючи силою свою молодечу охоту прилучитися до обох товаришів і поборотися з панками надобре) — за що здобув собі прихильність, ласку старої мудрої німкині, від котрої, мов з лексикона, можна було не одно навчитися.

При від’їзді запрошувала його. Коли б і не заїхав він у Німеччину з Едвардом чи самий, то до "нас" обов’язково навідайтеся, просила. Тут пізнає він і її старшого сина, що саме тепер кінчить техніку, а по-друге, щоби він опровадив по Монахії, пояснив їм красу й цінність міста артизму й духового огнища. "Ох, той син — закінчила з невимовною любов’ю, — його зокрема варто пізнати. Що за характер і глибінь в думках. Що за хіть до праці, реальної, хосенної праці. Dazu ist er ein "Leisetreter" mein Kind[60]".