Юліян підійшов до вікна.
Батько поглянув на годинника.
"Хто його накрутив? Його мусів хтось недавно накрутити, інакше він би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?"
"Я", — відповів син, поглянувши певно батькові в очі.
Батько притакнув головою.
"В цій хвилі міг би я багато простити, — сказав стисненим голосом, відітхнувши глибоко. — Сей годинник — то мій одинокий скарб і приятель, що остався мені по родичах, а радше сказати, по моєму батькові. А що…" — і тут урвав.
"Він не лиш свідок моїх сирітських літ, але він був і першим дарунком вашій матері, свідок моєї любови… до неї, свідок моїх освідчин їй і свідок, як вона, та добра й терпелива, прийняла мої освідчини, а враз з тим і вибрала собі й б а т ь к а д л я с в о ї х д і т е й".
Сказавши се, не поглянув ні на кого — опустив кімнату.
*
В ній стало тихо.
Всі неначе здержали віддих, перебуваючи під вражінням щойно пережитого, між тим, коли годинник грав і грав, мов добрий приятель розказував дітям про минуле і давнє, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодію, доки не розплилася, оставляючи по собі лише півголосне тикання й тишину.
По довгій хвилі мовчання, під час котрої вставився й легкий сумерк в кімнату — стояв оборонець, брат, як перше при вікні, сплівши собі пальці поза голову в волоссю і не рухався з місця. "О Цезар, Цезар…" — прошептали враз його молоді уста і вмовкли.
Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по рамені. "Ти любиш тоту постать зі старинної історії?"
"Так", — відповів і мовчав далі.
"Але його зрадили і вбили…"
"Їм здавалося, що буде ліпше, як буде республіка… і докидували йому деспотизм".
"Так".
"Він був один з найбільших й найзначніших мужів". При тих словах він звернув своє гарне обличчя до неї.
"Зрада, Юліяне, се мабуть найпідліший вчинок, на який може здобутися людина", — вкинула вона, щоб щось сказати, відчуваючи, що він не в настрою дотикатися щойно лише скоївшоїся сцени з батьком.
"Так воно й є, — відповів він. — Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада буває. Іноді ціль освячує средство".
"Кожда, брате".
"Справді кожда є гидкою подією. Ми майже всі зрадники, сестро. Хто більше, хто менше".
"Як-то?"
"Підстелюємося, лицеміримо, продаємо свої погляди, не звертаючи уваги ні на прохання душі, ні окрику совісти своєї". Тут махнув рукою і знов замовк, відвернувшися, як перше, до вікна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: "Ти такий щирий, Юліяне…"
Він не відповів і лиш ледве помітно звернув до неї голову, поглянув на неї і сховав очі.
"Юліяне!"
Мовчання.
"Колись все зміниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день відбувається зміна, доводить до чогось нового, свіжого. Все підлягає законові зміни".
"Ти філософуєш, як іноді батько, а я хотіла щось інше сказати. Хотіла сказати, я к и й в і н".
Брат зморщив чоло.
"Остав його. Він не зносить, що слабосильне. Се його характер, він поспішний, однаковий, як той лев, і ніколи інший не буде. Саме на таких, як він, можна будувати. Він нас ніколи не заводив. Не обіщував, що не міг додержати. От що".
"Я хотіла сказати, брате, — вкинула поважно сестра, — що колись все зміниться на краще, на ліпше".
Він похитав головою.
"Так. Бо й ти віриш в той забобон — ілюзію, що все, що будуче — краще. Але можна й помилитися".
"Я думаю щодо наших обставин, Юліяне".
"Ах… — сказав протяжно і усміхнувся сумно. — Я один брат межи вами сестрами, а що ви себе не почуваєте щасливими, виходить, ніби я мушу таким стати".
"Ти і нас колись ущасливиш, як діпнеш своєї цілі".
"Коли-то буде?" — спитав коротко.
"Ну звісно; колись… за кілька років, кажім. Тоді, може, котрась із нас і застукає до тебе в віконце".
"На мою поміч в життю можете все числити — яка б вона там і не була", — він звернувся до неї і показав їй своє бліде, в тій хвилі майже перетомлене молоде обличчя, що так і виявляло якісь душевні муки.
"Доки не одружишся", — обізвалася нараз тут з іронією молода Оксана, що усіла вже на софі й закинула сплівши пальці поза коліна, а тілом нахилилася вперед себе й дивилася на брата.
Її голос тремтів ще з задавлюваного плачу. Брат звернув бистро голову до неї.
"Що ти кажеш, що? Не говори нісенітниці, Оксано, особливо, коли я не в настрою до жартів. Гляди, щоб ти не віддалася, заким я не одружуся. А тепер оставте мене. Лише кільканадцять днів до матури, треба мені супокою й рівноваги. Лише кільканадцять днів. Мені треба не лише упоратися і з собою самим, але і Едвардом Ґанґом. Його позиція проти ожидаючих його питань мене роздражнює. Він не дуже певний себе. А він не лиш мій ученик і добрий товариш, але…" — і вмовк.
"Я вийду з дому, — додав згодом. — Вернусь, може, пізно. Ви ідіть в сад. Не сидіть довго в хаті. Вечір заповідається гарний. Щастя, що недалеко нас отой міський парк. Про мене не журіться. Буде час, поговоримо про все".
*
Але сестри не пішли в парк.
Старша засвітила небавом світло й взялася далі до викінчування праці, щоб її ще сьогодні віднести, де належалося. А Оксана так само не виявляла охоти виходити з дому. Вона приступила до вікна й сперлася тут о нього. Вдивлялася мовчки, як зорі одна по другій, а опісля наче всі враз заблистіли на небі. Гляділа на місяць, але він легко притомлений невеликими прозірчастимихмарками, як здавалося, віддалявся спішно в далечину. Група великих лип з сусіднього парку, між ними й кілька тополь стояли нерухомо, знявшись ростом вгору. Глибока туга прокинулась у дівочій душі і гризла її. "Гляди, щоб ти не віддалася, доки я не оженюся", — відзивалися в душі слова брата. Мрійний усміх пересунувся через її молоді уста і згас. Її ніхто не любив. Вона не була до "любови". Але зате він, їх той одинокий брат, був такий, що його певно якась полюбить і забере їм його. На ту думку защеміло їй болюче в душі і підвела голову вгору. Ревнивість..? Ах! Вона відвернулася від вікна й вийшла живо в зільник.
Тут обхопив її запах рож, що стояли сильно в розквіті. Вона похилилася за білими. Любов. Любов — то безперечно щось таке гарне, солодке, невловиме, як запах. Може, й як запах отсих білих рож. І туга. І знов глянула на місяць.
А он. Ні, він стоїть, але блідий… То хмарки темними вже пасмами через нього пересуваються, гадають, поволічуть його з собою. Але її ніхто не любив (кінчила вже шістнадцятий рік, хоч у хаті вона все ще п’ятнадцятилітня й "мала"). Вона не була до любови, як їй сказала поважно Зоня (!). Зате він був такий, що його певно якась полюбить. Вернувши в хату, вона скоро записала в свій дневник: "Неронська сцена з батьком[34]. Два пасма на моїх плечах від карбача. Лірика стародавнього годинника. Чудовий вечір. Місяць — зорі. Група темніючих дерев з тополями, що пригадували картини Метерлінських композицій і творів[35]. Я не до любови, але зате мій брат, котрий все від дівчат здалека держиться й коли яка несподівано зайде в кімнату, він кланяється (він елегантський), але в тій хвилі щезає".