— А тм все-таки думаешь падать в обморок? — перебив її Гаркун.— Но ато ж... абсолютно...
— Тьі абсолютний дурак! Раз я говорю, что буду падать в обморок, так, значит, буду... І не тебе меня учить, вот что! Лучше б своих сапожников учил... Вон как стоит! — зневажливо тикнула вона на Залізняка, який почервонів і, випрямившись, боязко подивився на Гаркуна.
— Но, ведь... Как же тьі будешь падать в обморок, если атого в драме нет? — не звернувши навіть уваги на Залізняка, скрикнув Гаркун.— Зто ж... ей-богу!..
— А в драме єсть, что она поет по нотах? Есть?
— Но... Если б тьі знала напамять, так...
— Ну, так й не рассказьівай... Ну, словом, я падаю в обморок, или... йди себе к черту с своим спектаклем, вот й все!..
І, повернувшись, одійшла в куток і сперлась на "ліс". Гаркун стиснув плечима й замовк.
— Себе небось можно,— знов почала Галіна,— ему й то, ему й се... Скажите, пожалуста, цаца какая... На-брал каких-то... писарей, сапожников... Играй с ними... Еще указьівает...
— Анна Семеновна! — вмить обізвався трохи блідий Петренко.— Не я просив Василя Олександровича грать з ними, а вони мене, значить...
— Ну, то й поцілуйтесь з ним!..
— А для чого ж оскорблять нас? — вмішалась Пет-ренкова, і гарненьке її лице спалахнуло полум'ям.— Що ми вам должни 10 рублів, так ми... одиграєм вам... а...
— Воображаю ату игру!
— Ви тільки умієте іграть? Не задавайтесь, пожалуста! — блиснула очима Петренкова і круто одвернулась від Галіної.
— Васька! — вмить кинулась та до Гаркуна, як опечена.— Если тьі не вьібросишь их вон сейчас же, я играть не буду! Они уже давно мне дерзости говорят! Я со всякой швалью играть не желаю!
— Сама бариня!..— кинула Петренкова.
— Та цить! — спинив її чоловік, але пізно. Піднялась лайка, крик, галас. Гаркуна й не слухали, ось-ось вчепляться в коси одна одній. Бачачи, що така репетиція не скінчиться й до спектакля або скінчиться таким, що доведеться ще побувать у поліції, я голосно заявив, що або будемо кінчать, або я кидаю і йду додому. Сварка затихла, і драма якось скінчилась.
— Ну, тепер ще водевіль, та й годі! — промовив Гаркун і підсунув мені другу книжечку.
— Я водевиля играть не буду! — суворо бовкнула Галіиа і пустила носом дим.
— Почему?
— Не хочу!
— Хм...
Усі замовкли і подивлялись то одне на другого, то на Галіну, що "індиферентне" палила собі цигарку, розвалившись на стільчику.
— Так давайте дивертисмент, та й шабаш! Що там! — скрикнув Гонта.— Я на балабайку, Залізняк на губах... їдьоть, Залізняк?
Залізняк тільки усміхнувся й подивився на Гаркуна.
— Так не будеш? — спитав той у Галіної.
— Нет.
— Ну, то ми поставим справді дивертисмент... Скажем публіці, що... Ну, словом, щось скажем... А що ж на дивертисмент?
— А я вийду, постою, постою, та й піду...— засміявся Гонта.— І буде ефект, єй-богу!
— Хм...— замислився Гаркун.— Так... Хм... Ну, знаєте що?.. Ви, Людмило Петровно, проспіваєте —"Мо-тильочек-дружок", ви, Залізняк... Що ж ви зробите? Що ви вмієте?..
Залізняк ніяково всміхнувся й почервонів.
— Ну?.. Що ви знаєте?
— А "Прекрасную злодейку", Залізняк? — повернувся до його Гонта.— Він зна і дуже добре зна "Прекрасную злодейку"... Стішки такії...
— Хм... Ну, нехай "Злодейку"... Я прочитаю з Гам-лета...
— А потім хор! — підхопив Гонта.-"Вниз по матуш-ке по Волге" або "Ой, у лузі"...
Нарешті гуртом складено програму дивертисменту і я вже зібрався додому, як мене зупинив Гаркун.
— Віноват!.. Осмєлюсь просить вас до себе на обід-По трудах, так сказать...— не випускаючи моєї руки, шаркнув він навіть ногою по підлозі.— Жена моя при-глашена на обід до... е... е... справника, так ми, значить, по-холостому...
— Спасибі, дуже дякую,— одмовив я,— але ж я маю обід і мушу...
— Не хочете? — суворо подивився він на мене,— Пр-ренебрегаете?
Нічого робити, мусив я згодитись. Пішли ми.
— Живу я просто, без розкошів і... без церемоній. Не через те, що не можу, а просто... люблю простоту,— говорив він мені дорогою з тою величною простотою, що раз у раз відрізняє велику людину від звичайної.— Простоту люблю і уважаю... Д-да... "Простота ато — все, роскошь — ничто",— сказав Декарт, і я з ним со-гласен... Здоровий образ жизні і простота — це... моя жизнь... І знаєте, що я вам скажу? Ніколи талант і не може ужитись з розкішшю... Йому треба, так сказать, абсолютно... е... е... атмосферу... е... е... так сказать... простую... Да... Потому, іскуство така штука, що... е... е... "Роскошь — то мать пороков",— сказав Шопенгауер. І правильно сказав! Мудро сказав!.. Це ум... Я, знаєте, Шопенгауера уважаю... Согласен, і Лев Толстой тоже... можна сказать, принципіальний... но знаєте, я замєтіл між ними велику разницю! Той, знаєте, більше все так сказать... е... е... в атмосферу... духовную... А ось і мої апартаменти! — перебив він себе і уступивсь мені з дороги, пропустивши в невеличкий двір.
"Апартаменти" справді були досить прості. То була друга половина звичайної хатки, брудна й темна. Долі валялись клапті з паперу, якісь стружки, на столі розкидані були афіші й ролі, на широкім дерев'янім ліжку в великій простоті лежала неприбрана постіль. Простоти було вже занадто, занадто навіть і для такого таланту, як Гаркунів.
Театрально посадивши мене на стілець з діркою посередині для руки, він зараз же витяг з печі горщик, розставив на столі два залізних полумиски і, згадуючи про простоту, налив з горщика по самі вінця. Найшлось дві дере'в'яних ложки з погризеними кінцями, і ми взялись до теж просто звареного борщу. Закусили м'ясом, що було вкрито якоюсь слиззю, і я став прощатись, зважаючи на покинуту ніби роботу.
— Ну, бог з вами, одпускаю,— протягуючи мені руку, нарешті згодився він пустить мене.— Тільки глядіть, рівно в половині дев'ятого будьте... Я терпіть не можу, як починають в 10, а пишуть рівно в 8. У мене це не так, як по других трупах. Написано в 8, в 8 і начинаєм, в 8'/2— начинаєм в 81/;... Абсолютно!.. Пожалуста ж...
Я хотів нагадать йому про репетицію, але тільки махнув про себе рукою і пообіцяв не спізнитись.
IV
Знов рівно в 25 хвилин на дев'яту я підходив до воріт шевця, біля яких стояла купка хлопчиків, що цікаво заглядали у двір, декілька жидків і... полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на йому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля його сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з па-нією, я пройшов в садок, і, тільки що мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє й гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Посім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, Щось застогнало, зашипіло, і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними і серйозними лицями примостилось чотири добродія і щосили один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці, і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів, що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години я чув у себе в номері. То грав цей "оркестр"!