— Та й чого б я й їхав сюди, якби зборів не було? — здивовано підняв він плечі догори.— Дурак я хіба, чи що?.. Театр? Форма? Єрунда... Хоча... Тут куліси, знаєте, хороші... Да, куліски славні... Невеликі, не на шикарному полотні, но... намальовані порядочно... Абсолютно хороші! Вид, знаєте, такий симпатичний... пробуждаєть-ся, знаєте, чувство... е... е... як би вам сказать, е... е... затишку, чи що... Миленькі куліски... От побачите!
— Так...— промовив я.— А де ж ваші артисти... Здається, уже...— подивився я на годинника,— трохи більше 12. Вже чверть на першу.
— Невже? — здивувався він.— Хм... Що ж це їх нема? Може, де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..
Але, не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, якби тут лежали, мертві із труни посхоплювались би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.
— Хм... Що ж це? Певно, щось помішало... Але вони зараз прийдуть... Гонта!.. Залізняк... Фю-фю-фю-ю-ю!.. Абсолютно дивно!
Я вже "абсолютно" не дивувався. Я покірно присів на одне з "кресел" першого ряду і зібрався чекать. Зараз же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідать історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів з зерном, як він, Гаркун, потративши силу енергії, одвоював її у хазяїна-жида, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля "партеру" і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувать суспільство (не обійшлось, розуміється, без "індиферентизму"). Потім перескочив на себе і з дружньою щирістю ввів мене в своє минуле — велике й славне...
Так минав час.
— А ваших все-таки нема,— похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись.— Вже хутко й перша...
— Та ну?! Це щось не... той... не певне! — скрикнув він і схопився з місця.— Щось сталося!.. Знаєте що? Посидьте ви тут, а я побіжу, покличу... Тут недалеко... Десять минут...
Він хутко повернувся й вибіг з "партеру". Я зостався серед загону сам. Пройшло п'ять хвилин, пройшло десять, пройшло вже й п'ятнадцять, а я все сидів самотою. В загоні було тихо й вогкувато од холодку, що раз у раз тут стояв від гіллястих берестів, які ніби в обіймах тримали і загін, і повітку. На вишнях, що зазирали із садка через тин "партера", гуділи горобці, і іноді цікаво злітали на "кресла", і, підскакуючи бочком, скоса подивлялись на мене.
Вмить десь з того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвін балабайки й ледве чутний спів. Грало на голос "{Самарійського мужика". Потім стихло й хвилини через дві знов задзвеніло біля самого загону, і зачулась навіть пісня:
Чай пила я, булки вла, Позабила, з ким сидєла, Чай пила я з сухарями, Домой пойшла з фонарями... Уххха-уха-ха!
Хвіртку мов вихром розчинило, і в загін, танцюючи, ускочив добродій в чоботях "гармонікой", в картатому піджаці і брилі набакир. Сам був високий, білявий, безусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась і друга постать, коротенька, присадкувата, в вузьких стальового кольору штанях. Сі штани були страшенно вузькі і, крім того, одягнуті на чоботи, так що халяви аж випиналися з-під них, і ноги вище колін були тонші, ніж на литках. В обох під піджаками були однакові червоні сорочки з однаковими навіть поясами. У першого на вузькій та довгій голові — бриль, у другого на короткій і круглій — картуз.
Побачивши мене, вони раптом змовкли і чогось засміялись.
— Давай, брат, закурить! — повернувся високий до короткого. — Щоб, значиться, дома не журились.
— Закурить, так закурить...
Очевидячки, їм обом було ніяково, і цю ніяковість хотіли заховать і від мене, і від себе під робленою розв'язністю.
— В тебе "Ласточка"? Давай, давай "Ласточки"! Запалили "Ласточки" й одійшли трохи в куток, іноді кидаючи на мене цікаві погляди. Я чекав, що буде далі. Вони посідали на тинок, що огороджував музиків від публіки, й тихо загомоніли про себе. Іноді долітали до мене слова: "роль, Гаркун, реквізит". Я почав догадуватись, що це були артисти.
"Чи не Гонта це з Залізняком?" — подумав я. Але не вспів одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розібрать і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний — то був голос Гаркунів, другий, може, й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.
— Скажите, пожалуйста! Пхи! — дзвенів жіночий.— Какая аккуратность! С каких зто пор?.. Удивительно!
— Не удивительно, а нужно являться вовремя. Я тебе еще вчера говорил, что на базар нужно раньше ходить...
— Ну, так й ходи, какого ж тьі черта не ходишь? Скажите, пожалуйста! Я ему должна вставать в 4 часа й бежать на базар... Извольте видеть, мода какая!
— Не мода, а...
— Ах, замолчи тьі ради создателя, пока я тебя не отчистила, как последнюю скотину. Что ато в самом деле?
По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь антильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.
— Аккуратность начали заводить! — саркастично усміхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм руку. Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз же тихо спитала у Залізняка й Ґонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.
— Ви знакомі? — похмуро кинув Гаркун і повів рукою на мене і на панію.
Я встав, і ми перезнайомились. То була "артистка императорских театров А. Галина" і жінка Гаркуна-Задунайського, а добродій, як я й гадав, високий — Гонта, а короткий — Залізняк.
— Ну, а Петренків і досі нема? — ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун.— І за ними бігти? Та й ви тоже, господа...— повернувся він сухо до Ґонти й Залізняка.— Сказано в 12, а приходите в час... Це...
Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:
— Та хіба ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз у раз же так!
— Багато ви понімаєте! — одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка.
— На сцену! — скомандував Гаркун.
Гонта й Залізняк перелізли через "оркестр", підняли брезент і сховались в повітці. Через якийсь час щось дуже заторохкотіло всередині, заскрипіло, і брезент почав хилитатись, мов від вітру великого. "Завіса" піднялась. Перед моїми очима з'явився малюнок... сказать би, лісу, дак то не ліс був, тину... так і не тин. Було щось мені невідоме.