Але найбільше чоловіка дратує зятева зверхність. До влади, яка вже не хоче підгодовувати митців, і до "міщан", тобто всіх тих, кого не цікавить його творчість.
Коли вони познайомилися, дочці не було вісімнадцяти, а йому — двадцять три. Він був знаним в богемних колах поетом. Вона — першокурсницею. Його тоді ще не друкували, тому складалося враження, ніби він якийсь напівдисидент. В них і досі немає дітей, хоча минуло тринадцять років. Дочка каже, що причина не в ній. Що у неї з цим все гаразд. Це добре.
Дружина питає чоловіка, чому він мовчить. Невже йому нема що сказати? Адже ідеться про його дитину!
Він їй каже, що курява осяде, і все стане на свої місця.
Зі спальні виходить дочка. Вона удає, що поспішає, хоча їй кортить сісти і у всьому зізнатися батькам.
Давайте хоч раз у житті, каже дружина, сядемо і, як нормальна родина…
Дочка ховається у ванній.
Що він, кричить їй крізь двері дружина, завів собі когось на стороні? Чи, може, десь тебе описав? Виставив не в тому світлі? Так на те він і письменник. Для нього все — матеріал. Але не можна художні образи сприймати буквально!
Це я його виставила, озивається дочка, а не він мене!
Чому?
Бо він — нікчема!
Це, каже їй мати, не аргумент. Це — ідіотизм. Будь він хоч тричі рознікчема, але ж його визнають. Його друкують. Навіть за кордоном. Як знати, може, колись ви житимете з гонорарів.
Дружина нагадує дочці, що вона вже двічі їздила з ним за кордон. Спочатку — на місяць, тоді — на півроку.
Дочка каже, що їй набридло бути його придатком.
Дружина нагадує їй, що вона зараз безробітна. Тобі ще, каже вона, пощастило. У нас зараз журналістів вбивають!
Дочка каже, що вона не хоче жити з ним, і переходить із ванної на кухню. Чоловік береться за чайник, але не може дістатися до крану.
Тобі, нагадує дружина дочці, вже тридцять два роки. А в тебе і досі немає дітей.
От ти, радить їй дочка, із ним і живи, якщо тобі потрібні діти.
Дружина міняє тактику і каже, що дочка мусить боротися за свого чоловіка. Як вона бореться за її батька.
Ну й до чого ти доборолася?
Не тобі про це судити!
Коли ви востаннє спали разом?
Що ти знаєш про це?
Я все бачу.
Чоловік не сумнівається, що його дружина нічого не приховує від дочки. В такому віці жіноча солідарність — це найкраща терапія.
Тобі, каже мати дочці, потрібна дитина.
А він, каже дочка, не хоче. Він каже, що діти не дадуть йому займатися творчістю.
А ти його не питай. Постав його перед фактом. Наступного разу зроби так, що…
Він, дочка не може стримати сльози, проп-понує мен-ні зай-нятися адр-дрог-ген-ними с-с-с-студіями!
Чим? Якими студіями?
Андро-в сраку-генними!
Дочка виривається з кухні, зриває з гачка куртку, хряскає дверима і залишає по собі оглушливу мовчанку.
Дружина лупає очима. Чоловік не уявляє, щоб у його зятя була коханка. Хіба що колись десь щось по п’яні. Після чого він, мабуть, із переляку запхав собі в кишеню кондом, де той вже давно протерся. А згадки в його статтях про повій в шубах під пальмами, про наркотики та про сивих рок-зірок, які зупинилися в тому самому готелі, що й він, — то все відрижка провінційної молодості. Безумовно, це вона його бортанула. Чоловік раптом усвідомлює, що він пишається дочкою.
Дружина питає, чому він не зупинив її.
Чоловік підходить до крану, і тут чайник валиться у нього з рук.
Що з тобою? Ти п’яний?
Дружина знає, що в нього є коханка, але не розуміє, чому він при цьому тягне ногу.
Дай, я тобі наберу води. Та скажи ж хоч слово!
Чоловік сідає. Про що це вона? Яке слово? Ага! Зять. Це він у них — майстер красного слова. Жрець нашої самобутності. Немає на них цензури. І редакторів теж. А перечитувати написане їх не вчили. Тому увесь їхній проніс іде в друк. А крім того, їх як слід ніколи не висміювали. Вони свято вірять, що література — це слова. А не те, що за словами.
Може, питає його дружина, ти хочеш лягти? Пішли. Берися за мене.
Проходячи повз дзеркало, він бачить своє обличчя і не впізнає його. Тут щось не те. Що саме? Колір! Сірий, як солдатська шинель. Треба купити інше дзеркало.
Потерпи трохи, каже дружина. Тебе нудить? Може, давай в туалет? Що ти пив? Може, це отруєння? Що ти їв? І що у тебе з ногою?
Чоловік відчуває, як хтось кількома насосами викачує з його ніг кров. Замість дати дружині відповідь, він разом з нею падає на підлогу.
Що сталося? Як ти? Ти чуєш мене? Ти не вдарився?
Поки дружина обмацює його, хтось непомітно відпилює і краде його праву ногу. Він не може зупинити це, бо язик наливається чавуном і стає не підйомним.
Що тобі болить? Я не розумію!
Чоловік забув, коли губи дружини так наближалися до його обличчя. Цікаво, що б її більше засмутило — розлучення дочки чи його смерть?
Зараз ми, каже дружина і затягає його на диван. Потерпи трохи. Я зараз.
Вона біжить до телефону і викликає швидку допомогу.
Здається, як крізь вату думає чоловік, їй не байдуже. Розхвилювалася. Але не панікує.
Це вони!
Зачувши гупанину в парадному, дружина кидається до шафи.
Де твоя чиста білизна?
Чоловіка кладуть на мари, вантажать у фургон і, завдяки дружині, везуть не в районну, а в лікарню для вчених. Вона сидить поруч і вертається додому тільки тоді, коли його підключають до крапельниці. Його нижні кінцівки, праву руку й щелепу конфісковують на вході в лікарню. Тепер йому належить лиш голова, яка час від часу закочується в поверхові сни. У тих снах заклопотані лікарі гострять скальпелі, нянечки тягають з підсобки судна, а зять у куточку чекає на його інструкції.
Що таке "андрогенні студії"? питає його чоловік.
Зять мовчить.
Щось, мабуть, міркує чоловік, пов’язане з сексом. Він згадує про розрив зі своєю коханкою.
От ви, письменники, повчає він зятя, останнім часом відкрили для себе секс. Так?
Зять киває.
А я його закрив. То що ж мені, я тебе питаю, тепер лишається? Га?
Зять не відповідає.
Хіба що радості дефекації. От ти, наказує чоловік зятеві, візьми і опише це. Зганьби наше останнє табу. Проречи свіже слово. Кинь світло на те, що коїться в нужниках. Там тепер вся наша насолода.
Зять вислизає з палати, щоб виконати наказ.
Чекай, спиняє його чоловік. Я ж тепер паралітик! Я нічого не відчуваю. Із мене будь-що будь-коли може вилізти. Я вже нічого не контролюю. Нічого! Ти чуєш?