Дівчина спирається лобом на віконне скло. Дочекавшися, щоб двері зачинилися, вона випалює, що, насправді, вона нічого не хоче.
Я, каже студент, теж.
І що вона тут лишилася тільки тому, що її ублагала більш досвідчена подружка.
Я, каже студент, також.
І я, каже дівчина, вже йду додому.
Студент каже, що він також.
От і, видихає вона, добре!
Прекрасно, каже студент і відсапується. Він питає, чи хоче вона, щоб він її провів. Бо вже пізно.
Дівчина вдячно усміхається йому.
Вони вистромлюються в коридор і чекають, коли у сусідній кімнаті, нарешті, зарипить батьківське ліжко. Щоб вирватися з пастки, в яку їх затягли друзі. И нехай вони собі тут самі злигаються. Усіма пропалигами!
Нестримний регіт не дає їм почути, що робиться в сусідний кімнаті. Закриваючи одне одному роти, вони підбираються навшпиньки до дверей в той самий момент, коли хтось зсередини відчиняє на них двері. Вони застрибують у свою темну кімнату й валяться на ліжко. Одсміявшися, вони щасливо зітхають. Хто кого торкнувся першим, того вони не пам’ятають. Це сталося швидко й невимушено. Дотик спрацьовує як сигнал. Як знак того, що тепер їм все можна. І він, і вона знаходять те, про що вони так багато чули, і, забувши про інструктаж, починають досліджувати свої знахідки. Це триває доки студент раптом не здригається, тоді ще раз і нарешті зі стогоном валиться на перелякану дівчину. Дівчина вищить. Не знайшовши об що їй витерти руку, вона вириває аркуш зі шкільного зошита на письмовому столі.
Студент теж заскочений подібним явищем природи. Я зараз, каже він і йде на кухню, замивати плями.
Там за столом сидить його одногрупник і палить.
Ну, питає він, що? Як було? Кайф?
Та, каже студент, от…
Що, каже одногрупник, не доніс? Ех ти ж… А я попереджав.
Що ж робити?
Нічого не робити. Чекати. Саме минеться.
Що минеться?
Тимчасова імпотенція.
Імпотенція?
Тимчасова. А як ти хотів? Це — нормальний хід.
Що ж мені…
Пий пиво зі сметаною.
Студент помічає на підлозі порожню пляшку "жигулівського" з бульбашками піни на стінках.
А де ж, питає він, твоя сметана?
Я перерив весь холодильник, каже одногрупник. Сметани — йок.
А в тебе, питає його студент, як пройшло?
У мене штиль після шторму. Закуняла. Бо я її — "от" і "до". Двічі. Не виймаючи. Одстрілявся — і знову в бій. Чувіха не повірила. Звідки ти, питає, такий узявся? Малиш, кажу, спи. В мене цього добра — на всю ніч.
Студент, нічого не пояснюючи, іде на балкон, перелазить там через перила і звішує ноги. В його руки врізаються металеві задирки перил. Як довго він витримає таке? Який це поверх? Здається, шостий. Ні, сьомий. Які шанси, що кінець буде швидкий? Яке це має значення? Для імпотента з балалайкою згодиться будь-який, навіть у вигляді плями на асфальті.
А де ж твій друг? Тут? Ні?
Власниця квартири перехиляється через балкон так, що її волосся торкається студентових ніздрей. Він чхає, але не зривається, бо за мить до того встигає намацяти ногами виступ у бетоні.
Бувай здоровий, каже господарка і повертається в хату. Ну що за мужик пішов, каже вона йому вже з кімнати. Я лежу, мов електростанція, обігріваю його, надихаю… I що я за це маю? Відпонтувався і злиняв!
Студент підтягується на руках, закидає ногу і тут на нього падає велосипед. Студент чіпляє велосипед на відведений для цього гак і рахує поверхи. Сім! Але замість радості порятунку з нічної вогкості на нього наповзає щось важке й безтільне. Щось таке, що не має форми, не описується влучним словом, і навіть не ловиться в сіті думок.
Студент, прогинаючись, тижнями тягає на собі цю потвору і мріє про той час, коли вона хоч на мить позіхне і попустить удавку. Він став би тоді на коліна й обпер би тягар об щось тверде. А тоді випростався би з-під нього, заповз за ріг і дав би драла. Але вже кінчається травень, а тягар ще жодного разу не позіхнув.
Аж от якось у суботу, в перерві між другою й третьою парами, студент крокує на вихід і бачить — назустріч йому іде дівчина. Видно, що поспішає. Пройшла проз нього, дійшла до кінця коридору, завернула ліворуч. Студент розвертається, цибає за нею, доходить до дверей аудиторії, в яку вона заскочила, зазирає всередину. Там як раз починається лекція. Він стоїть під дверима — хвилину, другу, бозна яку — і боїться поворухнутися. Що відбувається? Щось дуже і дуже дивне. Він обережно, так, щоб ніде нічого не зацепити, розпрямляє спину, здіймає руки і випростується. Так! Тягар зник! Його немає. Студент підстрибує. Тіло слухняно здіймається в повітря. Як таке може бути? Від згадки про дівчину усередині прокидається щось схоже вулкан, і звідти в кров линуть радість, і млість, і бентега, і хвилі чистої енергії. На цьому паливі студент за півпари обходить деканати кількох факультетів, вивчає суботній розклад занять і знаходить групу і курс, на якому вчиться дівчина. Потім він біжить до свого товариша, який чекає на нього у парку під університетом, і каже, що в нього змінилися плани. Він не зможе піти з ним на день народження. Натомість він просить, щоб товариш позичив йому на сьогодні свої джинси.
Для чого, питає товариш, тобі мої джинси?
Потім поясню. Будь другом!
Вони заходять у громадський туалет і міняються штанами.
Ну, питає товариш, як?
Нормальок, каже студент, хоча джинси і врізаються йому в зад.
Він усе своє свідоме життя мріяв про джинси, бо це — не просто основа гардеробу. Якби хтось його запитав, ким він хоче бути, він сказав би, що хоче бути в джинсах. А все інше, що треба для життя, додалося б. В дев’ятому класі мати пошила йому із брезента штани подібного фасону, до яких він набив у відповідних місцях клепки. Але однокласники виявили, що це "самопал", і він тепер носить їх лише вдома. Мати також йому пошила сорочку з квітчастого ситчика, з коміром, на ґудзиках з чотирма дірочками, точно такими, як на фотографії групи "Джеферсон Аероплан", тобто "Аероплан Джеферсона". І светер вона йому сплела такий самий, як в гітариста з іншої групи, і куртку з вельвета пошила, з погонами, але все це навіть разом взяте не могло компенсувати відсутність джинсів. Він два курси поспіль був круглим відмінником і збирав гроші на джинси, але торік, повагавшися, купив магнітофон.