Ви, каже офіцер, певні?
Я, каже чоловік, не порушив ніякого закону!
Із чистюль, робить висновок офіцер. А на цю категорію у його психологічному арсеналі є достатньо вбивчих ходів. Пригрозити повісткою з військомата і двома роками скніння в пустелі. Чи пообіцяти, що хтось час від часу пускатиме в колектив чутку, що чоловік — стукач. Тоді як не мийся, а сморід ніде не дінеться. Чи, навпаки, запорошити очі дипломатичними раутами. Мовляв, ви у нас — вища каста, і ваше місце — на верхній сходинці. А перш, ніж ми вас туди підсадовимо, не погребуйте, зробіть нам честь, попрацюйте з масами! Це — вірняк. Безпрограшна метода. Але для певності ніколи не завадить почати з маленької погрози.
Я вам вірю, каже офіцер, але не всі в нас такі довірливі. От уявіть собі. Керівництво факультета дізнається, що один із їхніх викладачів колись фарцював, скупав у іноземців шмаття! Ну? Чи візьмуть такого викладача на ставку?
Це, каже чоловік, підлість!
Я знаю, погоджується офіцер. У нас скрізь підлота. Людина людині люпус ест.
Офіцер замовкає, щоб чоловік зрозумів, що здобута ним освіта дозволяє йому в оригіналі цитувати крилаті латинські вирази.
Чоловік не поспішає заповнювати подаровану йому паузу.
Вовк, підказує офіцер. Друг, товариш і вовк!
Чоловік не реагує.
Довкола нас, помалу розпалюється офіцер, війна! Підступна. Неоголошена. И де саме пролягають її траншеї — про це мало хто знає. І зранку через тебе проходить один сигнал, а надвечір — щось геть протилежне. Немов тебе хтось перекодував! Як людині не загубитися у цьому непролазному лісі?
Чоловік мовчить.
Самій по собі, каже офіцер, ніяк. Але, на щастя, є сили, які про нас знають, пильнують і навіть б’ються за нас. На них — наша остання надія. На лицарів невидимого фронта, які…
Офіцер раптом уриває пояснення. Він перехоплює на собі чийсь погляд, не обертаючись, перетягає в куток ока зіницю, фіксує нею об’єкт, із якого в його бік був випущений погляд, і дає голові пів секунди на опрацювання інформації. Голова не підводить. За кілька кроків від офіцера стоїть його колишня одногрупниця, мабуть же ж, викладає тут мову. Із нею — якась жінка. її колега? Не виключено.
Одногрупниця тицькає пальцем в офіцера. її слова тонуть у коридорному гаморі. Але тренований на сурдо переклад офіцер без проблем зчитує із губів одногрупниці слово "стукач".
Його запеленговано! Треба міняти тактику. З "інкогніто" на "катапульту". Або на "удар бугая".
Дзвінок, на тяп-ляп перероблений із бомбосховищної сирени, як завжди зненацька обвалює на людей свій "бугаячий удар".
Мені, кричить чоловік, треба бігти!
О сьомій, кричить офіцер, у фойє!
А якщо, кричить чоловік, я не зможу?
Зможеш, кричить офіцер і застосовує "катапульту". Коли дзвінок, наковтавшися пінистої люті, заглухає, офіцера вже немає. Коридор спорожнів. Чоловік стоїть під стіною й лупає очима.
Треба було, як не в обличчя, то хоч у спину кинути офіцерові все, що він думає про нього. Сказати: робіть зі мною що хочете, але я — не з вами!
Треба було, але він цього не зробив.
Він цього не зробив. Він нічого не кинув офіцерові ні в обличчя, ні в спину. Тільки подумав про це і подибав на третій поверх, де у нього перша пара. Але посеред заняття збаламучені думки приспали свідомість і обвалилися на його студентів.
Що чоловік їм наговорив — невідомо. Він пам’ятає, що ні на крок не відхилявся від плану, але, мабуть, відповідаючи на питання, відволікся, ступив на слизьке, і його десь занесло. Скільки він там пробув? Мабуть, недовго. Але факт той, що тепер він не може ні видихнути, ні вдихнути. Зловісна тиша тисне на вуха. Повітря таке щільне, що його можна рубати. На чоловіка націлено десять сталевих поглядів. Десять майстрів рукопашного, без правил і без пощадку, бою стежать за тим, в який бік він смикнеться. Так, вони з ним із одного зоопарку. Але це — вольєр для вовків. Тут не місце зальотній папузі.
Я, каже, нарешті, їм чоловік, я…
Він не впізнає свого голосу.
Студенти чекають. Чоловік не розуміє, що т а к о г о він їм сказав. Запитати нема в кого. Можна хіба здогадатися по їхніх очах. Але краще туди не зазирати. Хоч чоловік і молодший за своїх студентів лише на десять — п’ятнадцять років, усім раптом стало ясно, що між ними — прірва.
Ватажок, він же староста групи, кладе край мовчанці. З притиском на кожному складі він, не підводячись, оголошує, що йому не подобається ця розмова.
Яка ще розмова? Чоловік ніколи б собі не дозволив розпускати язика в аудиторії. Вся його міміка свідчить про це.
Але старосту не обдуриш. Він тут не для того, щоб дозволяти шмаркачам здіймати ніжку на наші підвалини. Не для того він все дитинство проходив по стерні, босоніж, надголодь, щоб якась городська штучка розводила тут вільнодумство. Що знає цей салата про життя? Може, він гнув колись горба на полі? Або в шахті? Може, він пережив війну? Чи бачив, як німці женуть селом колону наших полонених? Та де! А от йому, старості, й досі це сниться. Курява, спека скрючений солдат, у якого, мабуть, дизентерія. Ось він на мигах проситься у кущі. Йому не дозволяють. Але він не може стриматися і, стискаючи сідниці, мов качка, дріботить у бур’яни. Його миттю із трьох стволів валять на землю. Й тіло на радість гедзям цілий день лежить в пилюзі. Поночі батько відтягає солдата за село і риє для нього яму. До війни батько був вчителем математики. I під час окупації теж. Німці в їхньому селі не зупинялися, а налітали хвилями. Спочатку забирали яйця, тоді курей, а тоді все, що можна було з’їсти. Румуни ж, навпаки, одразу крали усе, що погано лежить. Але ні румуни, ні німці так і не змогли за всю окупацію знайти їхню корову. Мати переховувала її в льосі, і та, коли хтось чужий нишпорив у хаті, в сараї чи в хліву, відчувала це й жодного разу не подала голосу. Якби не її молоко, то родина б не вижила. Мати було зіб’є таку-сяку грудку масла, а до неї зварить картоплі чи буряків — от уже й нема голоду. Але найтяжче було потім, як почали відправляти підлітків, в основному хлопців, на різні роботи до Німеччини. Спершу брали по роках, а тоді через недобір стали хапати й дітей. Батько два дні і три ночі ховався з сином у кукурудзі. Й не тільки вони. Німці про те дізналися, оточили поле і стали стріляти. Ті кулі синові й досі ночами дзижчать у вухах. Тоді прийшли наші, як раз під ранок, а ввечері батька забрали й повезли у місто, де йому дали десять років сибірських таборів. За те, що він жив на окупованій території, а, значить, служив німцям. Як вчитель. А що ж, спитав він, я мав робити? Партизанити, сказали йому. Він сказав: де? У нас немає лісів, лише лісосмуги. Але то не допомогло. Корова померла того ж року, і мати завела теличку. А ще у неї був дореволюційний "зінгер", і вона зі старого одягу і з мішковини так обшивала сина, що він в неї був першим модником. Коли батько вернувся, то до школи його не взяли, бо він ще тоді не був реабілітований. I на фізичні роботи він не був годящий через травму спини. Тому він до пенсії пропрацював обліковцем. А коли у них відрізали садибу під дитячий садок, влаштувався вартовим на будівництво, а потім і садівником. Вони з матір’ю розбили скрізь клумби і обсадили майданчик акаціями та платанами. Зробили дітям казковий світ. Ну а коли прийшов документ про те, що з батька зняли судимість, син поїхав в місто і поступив в інститут, вивчився на гірничого інженера, і його направили за кордон, на уранові копальні, спочатку до Німеччини, а тоді і в Румунію. За територію свого соцмістечка вони, вважай, не виходили. Час тоді був повоєнний, в лісах могли переховуватися недобитки фриців та мамалижників. Зате на шахті у них склався дружний колектив. Всі працювали в охотку і з вогником. А відробив зміну — гуляй собі скільки хочеш. Шнапс, цуйка, горілка, пиво, вино — сухе, мокре — будь ласка! Усе тобі буде: новесенька "побєда", шкіряне пальто, ще й молода дружина, бібліотекарка із сусіднього гарнізону. А який трофейний килим він привіз своїм батькам! Музейний експонат, а не килим! І тепер якесь дрібне капшо отак хоче взяти і все це обгидити?! Погодь!