Інша проблема — вихідні. Поруч — море, курортна зона, спокуси, небезпека. Чоловік оголошує: можете на вихідні собі їхати хто де хоче. Але не поодинці, а гуртом. Самі формуйте групи, вибирайте старших. Вони особисто відповідають за всіх. Ось вам журнал. В суботу вранці старші записують сюди хто й де саме їде. Ввечері всі вертаються і звітують. У разі порушень винні позбавляються права на вихід із табору.
В результаті — всі їдуть додому засмаглі і задоволені. Кожен щось заробив. На сто душ — жодної травми, жодного зриву, жодної пригоди. Крім однієї.
Якось посередині тижня, після роботи четверо викладачів вибираються у найближче місто. Крамниці, книгарні, кава по-турецькі в напівпорожньому ресторані над морем. Назад бредуть пляжем, вдихають насичене морем повітря. Сонце на їхніх очах час від часу підливає у воду якусь нову фарбу. Там, де з траси в бік їхнього села відходить вкрита вибоїнами дорога, вони бачать парочку. Це — їхні першокурсники. Сидять в обнімку, цілуються, п’ють вино. В будній день? За десять кілометрів від табору? Викладачка з кафедри педагогіки дивиться на чоловіка, але той дає зрозуміти, що він бере виховний момент на себе. Першокурсники помічають викладачів, коли їм вже запізно ховатися. Переляк: за таке можуть вигнати. Але викладачі на чолі з чоловіком, не зупиняючись, мовчки обходять порушників.
Ми, біжать слідом за ними студенти, не знали у кого відпроситися. В моєї мами день народження. Ми поїхали в місто, щоб задзвонити їй і привітати. Так автобус обламався. Ми вийшли, побачили море, аж тут — ви ідете.
Ну й що тепер ви, питає їх чоловік, збираєтеся робити?
Вертатися в табір!
Добре, гайда разом.
Вони виходять на трасу, саме коли там деренчить автобус. Водій не гальмує. Чоловік допомагає йому зупинитися. Водій пускає першокусників і двох викладачів. Як тільки чоловікова нога опиняється на сходинках, водій защемляє її дверима.
Не бачиш? Немає місць! Відійди і не ламай мені автобус!
Чоловік і молода викладачка якийсь час стоять на порожній трасі, а тоді спускаються до моря. Від піску тягне холодом. Вони сідають на розгепаний топчан, на якому щойно кублилися першокурсники. Хто його притягнув сюди? До найближчого пляжу кілометрів зо три. Мабуть, море поматросило й виплюнуло його сюди на радість зальотних парочок.
Сонце, вичавивши усі тюбики, закриває на ніч свою лавочку. Чоловік та викладачка, не відриваючи очей від обрія, обговорюють вплив творів славетного письменника на творчість знаного режисера.
Але як так може бути, дивується викладачка. Він нічого цього не знав. Він не міг читати жодного з його романів. Вони ж були заборонені.
Вона колись була студенткою чоловіка і намагалася не пропускати жодної його лекції. Вона не певна, чи пам’ятає він її із тих часів.
Ну, по-перше, каже їй чоловік, і фільм, і роман — це варіації на одну з вічних тем.
О, він її пам’ятає. Вона завжди сиділа біля вікна, у кутку. А він завжди тримав її в полі зору. Орієнтувався по її очах. Якщо вона чогось не розуміла, або чула невідоме їй ім’я, то першим ділом картала себе. Наче це її провина, що в чоловіка така брязкотлива ерудиція. Він тоді робив ліричний відступ і розтікався коментарем. Її очі спалахували. Звідти на нього лилася вдячність і радість пізнання. Чого ще треба вчителеві? Чисті та допитливі очі. Людина з такими очима, як правило, не знає собі ціну. І поруч із нею ніколи нема добрих цілувальників. А ще в її очах залягав щем. І прихований драматизм. Що б це могло бути? Розлучення батьків. Смерть матері. Дитинство провінційної Попелюшки. Вступ до університету, мабуть, був для неї визволенням. Але за свободу треба платити. Життям у гуртожитку на одну стипендію. Всі вони на першому курсі починають палити. Вона мала довге, пряме волосся. І два светри власного плетіння, білий та буряковий. Щоправда, під кінець семестра в неї з’явилася імпортна кофточка, в якій тоді ходило півміста. Чоловік ніколи не мав змоги роздивитися її фігуру. Після дзвінка вона завжди губилася в табуні. Отже, що він пам’ятає, крім її волосся, очей і прямих рис? Губи! Вони рятували її від надмірної прямоти. І те, що його тягло до них не менше, ніж до очей. Він дивився на неї і міг собі уявити, що на четвертому курсі вона вийде за курсанта і через рік народить сина. Що вони поїдуть на північ, і житимуть у військовій частині, за колючим дротом. Що вона писатиме додому листи, у яких благатиме батьків, щоб ті направляли їм хоч макарони й сухе молоко. І що, дослужившися до капітана, її чоловік зовсім зіп’ється.
А по-друге, каже він і не закінчує думку.
Викладачка лізе в кишеню по цигарки. Чоловік дістає сірники. Він не палить, але польовий комплект керівника — сірники, блокнот і ручка — завжди при ньому. Моря вже майже не видно. Замість нього до самих зірок височить темно-вологий мур. Викладачка затягується. Вогник на кінці цигарки висвічує її вишневі губи.
А по-друге, каже їй чоловік, впливи — це річ загадкова. Хто і чим їх може виміряти? Ви згодні?
Т-т-так, цокотить вона зубами.
Чоловік скидає куртку.
Не треба, каже вона.
Треба, каже він.
Мені не хол-лодно.
А мен-ні, передражнює він її, ж-жарко.
Його рука несамохіть торкається її грудей, але, замість відсмикнутися, там і заклякає. Вона кладе свою руку поверх його руки, але, замість відштовхнути її, обплітає його пальці своїми. А після поцілунку їм вже ніде відступати. Смаки тютюну й кави змішуються із зітханнями й плюскотом моря.
Якби хтось їх запитав, що з ними сталося, вони, не кривлячи душею, зізналися б, що їх накрила хвиля. Дев’ятий вал, який і затягнув їх туди, де грає музика.
І що, спитали б їх, ви там робили?
Танцювали.
Де саме? На дні моря? На роздовбаному топчані? Чи там для вас розчистили майданчик? Ні? На дорозі? Хвиля вас викинула на дорогу? І ви всю ніч гоцали серед машин? Може, у вас з собою був магнітофон? Чи в посадці ховався оркестр? Га? І що саме ви відчували під час цього, як ви кажете, танцю?
Ми відчували, сказали б вони, захват і переляк.
Ага! сказали б їм. Чому ж тоді ви не опиралися?
Ми опиралися. Як могли.
Але ж ви — люди дорослі. Ви розумієте, де така хвиля може вас затягнути!