І зійшов на гори ці,
І благословив,
І хрест поставив,
І помолився Господу,
І зійшов з гори тої, де опісля постав Київ, І пішов по Дніпру горі...
Книга третя
І Він буде судити численні племена,
і розсуджувати буде народи
міцні аж у далечині.
І вони перекують мечі свої
на лемеші,
а списи свої — на серпи.
Не підніме меча народ на народ,
і більше не будуть навчатись війні.
Книга пророка Михея
Пустеля порожня. Се не земля людей і, ймовірно, це зовсім не земля. На землі справжній пустеля колись та закінчується, починають прориватися дерева, цвісти квіти, щебетати птахи. І безлюддя колись та усе ж зникає, стрічаються спершу поодинокі самітники, які відійшли або були силоміттям викинуті за краї людської спільноти, потім поволі гамір, сміх, плач, лемент наростає, розливається повноводними рікою, морем, океаном. І світ стає великим та круглим.
...Несеться-несеться над осліплою, здичавілою землею порохнява порожнечі.
І немає тут ані сонця, ні вітру, нема кінця-краю оцій криваво-сірій твані, цьому гидотному, липучому мареву, в котрому повільно суне панцерник, настовбурчившись увсібіч смертоносними жерлами гармат. У його залізній утробі подеколи можна вчути якийсь шум: щось чи хтось достеменно там ворушиться, покахикує, відпльовується, порикує. Надсадно гуркоче могутній двигун, безнастанно котяться залізні гусениці, скеровані твердою рукою,
286
скородячи раз по раз залишки руїн, звалища жовтявих кісток, підминаючи обвуглені кістяки дерев. Врешті у голову повелителя залізної потвори закрадається сумнів: а чи взагалі тут колись жили нікчемні земляні черв'яки з гарячою кров'ю й верескливими голосами? Чи не наснилися йому славетні набіги на багаті поселення, безнастанні битви та перемоги? На овиді нічого такого, за що могло би зачепитися око, тож він навмання вибирає напрямок — і всюди одне й те ж: нічого... нікого... Іноді володарю смертоносного панцерника ввижається, що він нікуди й не просувається: просто повзе зачарованим колом, котре стискається, звужується, колись воно неминуче звернеться в клубок, й тоді він випаде у саме осердя цієї вовківні, отоді й відкриється, мабуть, страшна таємниця його безкінечних блукань, загадка цієї фантомної містерії.
Ні! Ні! Він вічний, всеможній! Скоро він знову натрапить на людську мурахівню, загупають гармати, затуркоче кулемет. І буде кров, його єство наллється силою, нездоланною міццю. Він живе смертями, і їх на його долю вистачить.
Тяжка долоня вічности...
Велетенський панцерник суне Пустелею. Всередині якась істота захлинається від гніву і безсилля. Де вони? Де? Скільки часу минуло від останнього кривавого банкету? Скільки миль промчав могутній панцерований звір? Час в'ївся у його тіло залізним кістяком бронежилета і шолома, простір розчавили ланці залізних гусениць. Пустеля і він зрослися одне з одним навік.
Він звик до цього безкінечного руху, до цього застиглого фантасмагоричного краєвиду. О, він терплячий, він колись переїде через цю безкраю німоту і знову почне розширювати володіння Пустелі. Він її повелитель, темний, недремний її дух.
Все ж одноманітність таки набридає, і починають перед очима миготіти невиразні видіння, вони набувають дедалі контурніших форм, наливаються кольором, світяться, забивають памороки. Він сходить слиною від жаху: де вони? де?..
Веселоока, тонкостанна жінка порається біля печі, витягаючи духмяні буханці. Якимось побитом він знає, що це людська оселя Хоч... він ніколи, звісно, не переступав людського порога. А се — хліб, глечики... Ці білі ворушкі вогники — троянди... Неподалік на стільцях супиться вродливий, спортивної статури молодик. Веселоока жіночка оглядається на свого сердитого чоловіка:
— Чого ти, Кіме? Люди ж ми, росли разом з дітьми Рахіль, кому ж, як не нам, допомогти їм у скруті.
— Ти хочеш, щоб ми загинули через них — непроханих. Їм що, нікуди було податися?
— Бо ж таки нікуди...
— Ти ж добре сама знаєш, що твориться у Місті. Есесівці обшукують будинок за будинком, підвал за підвалом. Їм все одно не порятуватися, та й на нас накличуть біду. Зрозумій, я не за себе боюся, найдорожче що у мене є, — це ти. Я не допущу, щоб з тобою трапилося лихо.
Жінка весело сміється, ямочки на її щоках спокусливо загоряються, й він заворожено проводить по них пальцем:
— Яка ти красива, Тан...
— Кіме, не суши собі голову. Та й що зі мною може трапитися? Я заховаю Рахіль з дітьми так, що жодна муха не дізнається. Ти не знаєш, яка я спритна.
Розсипаються бризки сміху по долівці.
— Діти, снідати! — лунає перегодом її привітний голос, вона розкладає на обідньому столі паруючі буханці. З бокової кімнати вибігає трійко дітлахів, а за ними стривоженою тінню виглядає висока горбоноса жінка у чорному.
— До столу, всі до столу! — припрохує молоденька господиня і нараз цілує свою гостю у щоку:
— Припини, Рахіль. Діти твої усі здорові й живі. Тут ви у безпеці, нічого не бійся.
Напружені риси матері розпогоджуються, вона ясніє вдячною усмішкою, тихенько, винувато опускається на краєчок стільця і відщипує крихту хліба.
— Я не голодний! — спохмурнілий молодик жбурляє на стіл ложку. — Піду, у мене справи...
Підводиться, круто розвертається до дверей.
Тонкостанна жіночка здивовано пересмикує плечима. Весело лементять діти. Рахіль дивиться темними очима, у них вселенський жах.
...Над Містом прочиняються двері небес. Наближається Армаґедон. Зорі хилиткі й страшні, світло не відбивається в людських зіницях. Місто занурюється у нічну темряву, воно уже ніколи не вирине з цього здичавілого мороку і страху. Кінець світу близько — під порогом, валують собаки, шелестять молитви, Місто молиться: безшелесно, безгучно. У темні вікона зазирають привиди почвар з людськими головами.
Двері вилітають з завіс, і через поріг влітають чорномундирники у лискучих чоботях, лискучих кашкетах. Молода жінка закриває собою Рахіль з дітьми.
— Ні! — кричить, плаче. — Ви не посмієте. Це моя мати. Це мої діти!
Незрушні солдати зводять автомати. Рахіль підштовхує вперед дітей, меншого бере на руки.
— Не промахніться, — просить убійників останньою материнською сльозою. — Вбивайте, убийте, але не катуйте моїх дітей!