Квітослава не зрозуміла, як це трапилося, але вона сама кинулася йому на груди, ридання, крик наполохали прибережні меви, які сполохано спурхнули увись, а вслід за ними злетіли дві загублені людські істоти, горнучись одна до одної, пестячи одна одну, вростаючи одна в одну.
Стаючи єдиним цілим.
Квітослава вела чужинця у бік гніздів'я Великої Матері і наспівувала:
Коли не було з нащада світа,
Дажбоже! Тоді не було ні неба, ні землі,
Дажбоже! А було синєє море, Дажбоже!
А серед моря зелений явір, На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати: "Та спустімось на дно до моря, Та дістанемо дрібного піску, Дрібний пісочок посіємо ми, То нам станеться чорна землиця, То дістанемо золотий камінь, Золотий камінь посіємо ми, То нам станеться ясне небойко, Ясне небойко, світле сонечко, Світле сонечко, ясен місячик, Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні зірочки". Дажбоже!
Знову, як і на початку всього, жінка створювала свій благодатний світ і дарувала його своєму коханому. Світ, де голубим наметом застеляє їх велике небо, світять зіроньки, місяченько і земля пахне першим юним проростанням, і по золотому, щойно створеному піску тягнуться сліди перших людей, які щойно пізнали Бога.
Глава 14
ТАБІР
Днями і ночами швидким ходом простували через Праліс венеди. Однієї дощової ночі вислизнув, як його не стерегли, Гримич і безслідно щез, умкнувши за собою чималий гурт молодих венедів. Іломер тільки сплюнув, але посилати погоню не став: якщо втелющилося дурневі щось у голову — не впам'ятаєш. Нехай ідуть.
Минуло три доби стрімкого відходу, й напруга почала спадати. Ополудні вийшли на високий пагорб і вражено завмерли, бо якщо і є десь на землі Рай, то, звісно, це тут. Заліснені крутогір'я виколихували на своїх могутніх спинах столітні дуби і смереки. Кучерявилися білокорі берізки. Молоді дубці наввипередки один з одним бігли з пагорба до широкої річки, котра неслася сягнистим величавим плином, обвиваючи синіми закрутами пагорби та горбки.
Венеди розпливлися по місцині. Запалали вогнища.
— Овва, та тут живуть люди. — скрикнув Вихор, завваживши рух у пониззі.
— То слов'яни, — заспокоїв його Іломер, — Я не раз бував у цих місцях, знайомий з їхнім начільником. Вивідувачі уже були там — усе споійно. Рибарі, кожум'яки, оратаї, перевізники. Приймуть нас з миром.
Старий воєвода тільки гмикнув та й відвернувся. Молодий вождь не переставав його дивувати. Та властиво й то таке: з дитинства гасав світами, не було спину. Носило Степом, нетрями Пралісу, мало що розповідав, та, видко, багато нахапався чужинецької мудрости. Зітхнув: так, як було уже, звісно, не буде.
Іломер продовжив:
— Вони давно тут живуть. Зустрічають торгові судна. Перевозять людей на той бік. Бачиш, — показав рукою на далеку темну цятку, — то варязькі лодії, пробирають до греків. Велика і багата наша земля, але... — здвигнув плечем, — всі кому не ліньки повзуть на неї з мечем і вогнем. Коли ж це скінчиться, воєводо, коли наш народ стане на ній справжнім господарем?
Мовчали. Чому?..
І замислений Апостол вторив за ними: чому?
Іломер оголосив передих. Хто щось мав, поніс у городище, що височіло понад рікою, на торг. Інші латали вози, ставили розвори, загін молодих хлопців рушив із сітями у долину рибалити. Схлюпнув дівочий сміх, залементіли веселими голосами діти.
Апостол опустився у густу траву під стрункостанною калиною з червоними кетягами запашних гіркуватих ягід. Оглядав гомінке велелюддя. На нього озиралися: чи говоритиме він сьогодні свої казання? Не схоже, людей він не шукав, шукав усамітнення, був мовчазним та замисленим.
Іломер розсідлав Вогника, плеснув по спині:
— Відпочивай, брате, скільки днів без перепочинку. Заслужив.
Кінь радісно заіржав, метнув смоляною гривою і риссю помчав у долину, скидаючи задом, а Іломер плюхнувся у траву і задивився у небо. За мить перекинувся на бік. Ґедзь, який сидів у ньому, все ніяк не міг вгомонитися. Труднощі, клопоти, бої, безсоння, здавалося, тільки побільшували його силу. В ньому потроху минала хлоп'яча задерикуватість, вирівнювався пломінець, що кипів всередині, побільшувався, вимагав дії, руху, звитяги. Юнак повертівся у траві, але враз скочив: якого біса! Рай-ріка манила до себе світляним кипінням, і молодий вождь дав знак Лебедю підвести до себе гніду кобилку, яка стояла напохваті, прип'ята до дерева побіля стану. Пообіцяв же Вогнику два дні волі.
Від'їхати не встиг: велетенський чорний огиряка перепинив вершнику дорогу. Бив копитом землю, сердито форкав.
— Що тобі, Вогнику? — здивований Іломер натягнув повіддя. — Сказано — відпочивай.
Повернув кобилку, намагаючись об'їхати свого коня збоку, та Вогник метнувся навперейми, зв'юнилася на сонці смоляна грива, високо злетіли передні копита просто перед очі свого господаря. Кобилка перелякано шарпнулася.
— Та що з тобою? — ніяк не міг второпати збентежений Іломер.
Вояки, які обступили їздця, зареготали:
— Він ревнує, володарю. Покидай свою кобилку, бо загризе!
Чорний гривань направду наче як знавіснів, лиховісно клацав зубами, в кутиках губ пузирилася піна. Конячка під Іломером сполохано тремтіла, вертілася.
— Ге-е-еть, Вогнику! — сердито закричав і вперіщив нагаєм конячку, намагаючись прорватися крізь несподівану перепону. Вогник спинився, настовбурчився і враз щосили штовхнув мордою Іломера у бік так, що той ледве втримався, вчепившись у гриву. А розлютований звірюга знову наструнчився до стрибка. Довкуг задрижало листя од гучного реготу.
— Здаюся, Вогнику! — підняв руки молодий володар. Швидко спішився і передав повіддя кобилки Лебедю. Весело вигарцьовуючи до нього тут же підскочив Вогник.
— Ах, бісове насіння, — сердито смикнув за гриву Іломер, — діждешся у мене.
За мить кінь і вершник уже летіли стрімголов з крутого пагорба. Дружинники хапалися за боки: який господар, такий і його кінь.
Гніда кобилка вирвалася з рук Лебедя, помчала за ними услід, обережно перебираючи тонкими ногами і оббігаючи крутояри. Світилися, кипіли хвилі Рай-ріки, підняті засмаглими тілами венедів, кінськими мордами, які весело сушили свої зуби об згасаюче проміння Ясновида.