Наостанок озирнувся: відьма сиділа на освітленій сонцем лапичці землі і танула під сонячним промінням, розпливалася, вростала в землю.
Іломер брів стежиною, втоптаною венедами, доганяв валку: тільки б дістатися до острівця, на якому захований табун коней. Тоді їм не страшна погоня ворогів, на бистрих кониках їх не наздогнати... Зітхнув. Надто розтягнулися венеди Пралісом. Зараз хоча би одного завалящого коня. Хоча би старезну, сухоребру шкапу, аби дістатися в голову.
І вражено застиг. Почулося? Примарилося? Дзвінке іржання перекривало шарудіння легкого вітерця. Не вірячи сам собі, тихенько свиснув, і з темніючої гущавини просто на нього вискочив велетенський, паленіючий чорним вогнем гривань й оглушливо заіржав, скидаючи передні ноги просто над головою свого господаря.
Іломер кинувся йому на шию:
— Вогнику, братику, як ти зумів вирватися від їхніх комонників, як ти відшукав мене? — В горлі радісно клекотіло.
Вогник радісно похитував чорною головою, тикав морду просто в губи юнака. Могутнім крупом, тонкими ногами проходила дрож. Іломер зауважив на спині криваві смуги, либонь, добре батожили славного коня вандали, прагнучи приборкати.
— Не змогли тебе покорити, брате, — горював та тішився юнак, оглядаючи криваві рани на кінській спині, — Признавайся: не одному хвалькові переламав ребра?
Кінь похропував, тикаючись у рамена, здавалося, сміявся.
— Вибач, браток, — Іломер винувато заглянув у розумні очі свого коня, — рани лікуватимемо потім, а зараз нам, старим воякам, негоже про них думати.
Закинув на спину червоне володарське корзно, умілою рукою пустив риссю, потім галопом. Перелетів вздовж довжелезної людської валки, висяваючи золотим тризубом.
Зауваживши несподіваного вершника, венеди спершу німіли від здивування, а потім захвилювалося, схлюпнуло понурими людськими рядами, стишене "Юра-а-а-а!" Вони уже далеко відійшли від посаду, та все ж страхалися криками привабити до себе погоню. Та все ж од одного вигляду чорнявого тонкостанного володаря з золотим тризубом тепліли серця, гоїлися рани, ярим вогнем розгорялася заграва надії. До них повернувся державний царський жезл! Вони будуть великим народом. Вони переможуть і покриють себе славою. Вони будуть жити!
Всередині людського потоку ішов із венедами Апостол. Дослухався до людського гомону, думав, що приходить час, коли і йому пора рушати в далеку дорогу. Невиразний поклик тихо прозвучав у його душі, і він поривався вперед, хвиляли великої ріки, на береги якої вони раз по раз виходили.
Скоро прибув табун здорових, вгодованих на буйній паші коней. Венеди нашвидкуруч збивали візки, весело котилися колеса, падала, падала під ноги дорога. Твердою рукою правував походом Іломер. Не знав утоми, було невідомо, коли спить і чи спить взагалі. Невгамовний, крутий, прибутня сила вчувалася у зміцнілій постаті, й цю силу він променував іншим. Лише не можна було не помітити, як він раз по раз озирається назад, когось чи чогось чекаючи.
Квітослава не з'являлася.
— Погубив дівчину, — карався юнак. Скільки смертей набачився останнім часом, проте ця погуба стала для нього найболючішою, гріх за неї падав на нього одного. Сам попросив помочі у веселоокої бортниці. Сам...
Глава 13
ЗОЛОТИЙ КАМІНЬ ПОСІЄМО МИ...
На якомусь крутому розвороті знесилений, спінений кінь захрипів та й упав на передні ноги. Зблиснув меч молодого вандала, бідолашна тварина тільки сіпнулася. Вояка вхопив дівчину на руки і бігцем кинувся вперед. Чула, як шаленим молотом гупало його серце, вогнем палахкотіли м'язи. Вже на ранковій зірниці, видершись на крутогір'я, зупинився, важко відсапувався, прислухався. Звуки погоні неслися далеко збоку. Приклав пальця до губ, наказуючи мовчати, рвонув меча, перерізав мотуззя на її руках і ногах. Дівчина вигнулася від раптового болю й звалилася просто йому під ноги.
Чорним болем догоряла ніч.
Чужинець присів біля Квітослави навпочіпки, розпачливо щось лементів, пучками пальців обережно торкався її скривавленої спини. Звела голову: розводив руками, благально-запитально зирив у вічі. Врешті вхопив її за руки й сердито стріпнув. І ще раз. Вона здогадалася, розгледілася, принюхалася — неподалік Зміїна ущелина — місце першої битви венедів з вандалами. Похитуючись, звелася на важкі ноги і побрела попереду.
Сизим світанком вони набрели на викладеними венедами кам'яну криївку, дивом уцілілу після недавнього скалоламу. Волохате сонце ледь-ледь прочухмарилося, перше проміння ще не дотягнулося землі, та небесною гладдю уже поповзли оболоки. Звідтіля вони спостерігали, як шмигали вершники лісовою дорогою, оглядаючи дерева і кущі, винюхуючи сліди. Чули ревінння розлюченого Сіґурда — забагато невдач звалилося на нього на цій проклятій землі. Сіґурд прагнув крови, він би по краплині виточив її з венедійської зміючки і свого раба, який невідь-чого одурів: обіцяв же йому віддати на забаву оту кусючу руду бджолу. Квітослава здригалася од кожного звуку, але скоро смертельна втома взяла своє, і вона міцно заснула, прислонившись до кам'яної стіни.
...Стрибог бавився зеленими лапами дерев, розгортав, розкручував. Промінці весело летіли у просвіти і, долетівши до її долонь, раптово відскакували. Неподалік гудів рій бджіл, і вона клопоталася як би не пропустити мить, коли бджолина матка облюбує якесь затишне дупло. М'який мох тепло лоскотав її босі ноги, вона бігла знайомими стежками, галявами й сама дзуменіла маленькою золотою бджілкою у пошуках солодкої перги, запахущого соку. Вона нарешті побачила чорний крутень, що вився побіля невисокої липки, потім ще один, потім тисячі роїв закружеляли над головою.
Квітослава розплющила очі, і її обдало варом. У ногах сидів незнайомий гостролиций молодик і пильно дивився на неї зеленкуватим зором, в якому хилиталося зеленкувате світло. Сахнулася од несподіванки й боляче вдарилася об виступ каменюки.
Чужинець сердито закричав на неї і потягнувся до неї рукою. Дівчину зсудомило, вона запручалася, знову голова щосили стукнулася об кам'яний виступ. Тоді він кинувся усім тілом до неї, обхопив дужими обіймами за плечі, руки і притиснув до себе. Щось заспокійливо бурмотів й, від незнайомого шварґотіння їй стало ще страшніше. Затерпнувши, чекала страшного, неминучого. Та чужинець не рвав з неї благенького полоття, не облапував страшними ручищами, просто пригортав її тендітне тіло до себе й злегка погойдував.