Сама посадила їх у наладований човен. Востаннє поцілувала маленьке, дрібне личко. Хлопчик спокійно спав, притулившись до грудей чужинця. Називала його різними іменами, вгорнула його у свої пісні і примовки. Чи ж почує він їх колись?
Занімілою, всохлою деревиною чапіла на березі. Він намагався востаннє обняти її, потішити словом — не чула. Уривалося і падало кудись у безвість живе людське серце. Човен ще довго виднівся на плесі, відпливав повільно, зменшувався, ніби танув.
Вона пройшла мимо заціпенілих від її появи венедійських рибалок і попростувала до свого осіддя на Зелену верховину, очікувати гостей з посаду.
...Тепер нехай приходять.
Глава 8 НАВАЛА
Того ж дня Венедія вдруге відчула на собі тверду руку нового вождя. Замість свята Юри-побідника во славу перемоги над напасниками, котре за стародавнім поконом мало відбутися в посаді, володар оголосив жнивний день. Старі, малі, вої, потомлені після походу, жінки, дівчата, все, що могло ворушитися і тримати в руках серпи, рушило за земляні вали. У Пралісі на всіх дорогах стояли дозори. Загриміли ціпки на безлічі токів, Іломер наказав зерно зсипати не у обори, як зазвичай повелося, а у мішки, торби — все до зернини. Його розпорядливості усі дивувалися — ніколи ж бо до хліборобської праці у нього не було ні потягу, ні особливої цікавости. Та нині він літав на своєму Вогнику з поля до поля, вимагав швидкости, руху, звиклі до неквапного руху життя венеди бурчали, та корилися, добре-бо відали про нове військо, яке з'явилося у Ведмежому лозі. Іломер гасав Пралісом, перевіряв військові залоги, підганяв будовців на земляних валах. Посад вирував, молотили навіть поночі при світлі смолоскипів, і допізна жіноцтво пряло мішковини у дворищі Великої Ткалі.
Апостол порядкував у володарському теремі, де розмістили поранених. Було кілька доходяг, стогнали, спливали кров'ю. Апостол до кожного підходив, розмовляв, за кожного молився. Проходила лихоманка, гоїлися рани, затихав біль. Вся Венедія уже знала про розправу володаря з чорнобогами, за ними ніхто не побивався, сама Велика Матір з Зеленої верховини благословила, пустила три золотих дими: спокійно, діти мої. Будемо жити... До Апостола накип підозріливости стих так само швидко, як і з'явився. Винувато заглядали йому у вічі, та той у відповідь щиро усміхався. Дивувалися: багато жалощів у його серці. Та усе ж як можна любити всіх? Не прогнав навіть молоденького Соколенка, коли той, скривившись, закасав холошу ногавок перед Апостолом і показав тому зчорнілого, нагноєного рубця. Жінки прикладали гойові трави, Апостол, схилившись над ним, тихо шепотів слова молитви. Його вигостріле од безсоння обличчя мінилося добром і спокоєм. Забув чи просто не звернув уваги на випад проти себе. Хтозна? — здвигали плечима венеди, дивний чоловік, дивна душа...
Одного дня раптом над Венедією знову голосно і тривожно загуготіла віща птиця чигрин. Заклубочилися хмари, і дозорці принесли звістку, що тьми ворогів рушили гостьовою дорогою у напрямку Венедії. Так і не довелося провести гучне свято Юри-побідника. Іломер обходив укріплення, перевіряв криївки. Був твердим, рішучим, та все ж у його зірваному, хриплому голосі вчувалася страшна згорьованість. Оглядав посад з земляного валу і темнів з виду: велика слов'янська земля — від Угорських гір до Понтійського моря і до верхів'я Рай-ріки, могутнє, хоробре плем'я. Як же могло трапитися, що такою силою ворог дістався аж до Венедії. Земля велика, але не збратана, немає єдности, заруки. Багато вождів, безліч богів, і всі гризуться між собою.
Тяжкі думи гнітили Іломера. Вояки точили мечі. Перші бої почалися далеко в глибині Пралісу. Венедійські кінні чати вистежували окремі роз'їзди чужинців і раптово нападали, вирізаючи усіх до ноги. Та скоро напади довелося припинити, бо чужинці злютувалися в одну цільну масу і пішли загуслим хмаровинням, прочісуючи Праліс. На запах теплого гніздів'я Венедії повинні вийти дуже скоро.
Вони з'явилися на світанку.
Ціле море бородатих голів, ліс списів швидко змикалися довколо посаду. Були певні своєї перемоги, слів не посилали, у перемови не вступали, всім своїм видом показуючи, що прийшли не за даниною, не у гості.
Прийшли по смерть.
— Ну, це ми ще побачимо, — пробурмотів сам до себе Іломер, з земляного валу подивляючись на прибульців. — Коні добрі у степу, а тут вам доведеться землі кланятися.
Суворо наказав воєводам стріл марно не тратити, загороджені великими щитами чужинці тільки посміються з їх брикання. Підпускати впритул до валу і стріляти вприціл. Головне — бочки з смолою, просмолені колоди. Вискакувати невеликими загонами через підкопи лише на коротку січу. І одразу назад. У велику брань не вступати. Берегти людей.
Поблискуючи чорним шкіряним плащем, у золотому навершнику на голові, наїжачені ряди вандалів облетів верхівень, вочевидь верховода, бо його меч різнився від інших срібним окуттям, блиском коштовної рукояті. Молодий, високий. Хижою рискою темніли зрослі на переніссі брови. На ходу щось викрикував гаркавим, лаючим голосом. Звів правицю.
І залунали бойові сурми над Венедією, тоскно заридала у Пралісі віща слов'янська чигрин-птиця, важко схлюпнулися води Рай-ріки, жалібно зажебоніли хвильки синьоокої Росі. А потім усе затопив жахливий крик тисяч вершників, які, пригнувшись до спин вгодованих коней, помчали до валів.
Не долетіли...
Темна стіна нараз зламалася, завихорилася, захропіли коні, залунали прокляття. Під вагою перших шеренг неподалік земляного валу обвалився земляний рівчак, наповнений густою, темною рідиною, яку випустили з пониззя Зеленої верховини. Чужинський воєвода зневажливо зареготав, розмахнув мечем: вперед! На посад! Швидше, бовдури! Швидше! Вояки вибиралися із завалля, та нараз блискавка окреслила велетенське вогняне коло довкола посаду. І спалахнув високий курний вогонь. Клубоччя їдкого диму швидко заступали овид. Люди, коні на очах ставали живими, верескучими смолоскипами, вони заметалися поміж сторопілих вершників, ламаючи стрункі ряди. Ніби з-під землі вигулькнули венеди й, орудуючи мечами та кам'яними сокирами, блискавично підтинали ноги коней, смертельні удари спрямовували у голови прийшлеців.