Усі затерпли.
Іломер ступив до жертовника, звів над головою кам'яного молота і щосили вгатив по дерев'яних бовванах — спочатку богині Наві, а по тому — Чорнобога. Ґвалт! Рятуйте! Прощайте! Венеди кинулися врозтіч. Гримич зомлів.
Падало небо. Розверзалася земля.
...І на очах розсипалася дерев'яна потеруха.
— Самі бачите, — гірким сміхом дзенькнув голос вождя, — наші страшні боги, які так довго наводили страх на наших пращурів і на нас, уже струхлявіли. Вони мертві, братове мої! Не буде більше на нашій землі чорних богів смерти й ненависти. Померли духи, які вимагали живої людської крови. Ми сильніші! Ми будемо жити! Я сказав!
Виграючи на сонці різнобарвними скалками, поволі опускалася на землю труха дерев'яних ідолів Наві та Чорнобога — все, що залишилося від кривавих богів Венедії. Весело скалив губи Велес, танцювали у своєму вічному танку Лель і Полель, шелестів пелюстками замаяний ружами Купало, теплими смарагдовими очима сміялися Род і Рожаниця, а Світовид, здалося, повищився, зріс над усім звеселілим священним капищем. Замислені, нараз присмирнілі вояки розглядали знівечене святилище. Іломер розрізав пута на руках Апостола. Під очами темніли синці. Він переміг.
Глава 7 ОДМИКАННЯ НЕБА
А на Зеленій верховині ветха жінка стряслася од плачу: "А тепер повертайся, сину, синочку мій..." Безладне, горюче лементіння стариці слухала, нашорошившись, молода вовчиця Дана та ще стара білоголова змія-шкурупея, котра, напившись козячого молока, вляглася в ногах своєї господині. Та навіть якби хто й почув, то не втямив би, над чим саме сьогодні так побивається і тяжко тужить завжди така незворушна й сувора Велика Мати Венедії. Може, подумав би, що ось померли її володарі чорнобоги, то й влаштувала вона по них свою відьомську тризну — добрим людям на лихо.
А вона й не глянула у бік венедійського святилища й навіть до Венедіі сьогодні не приглядалася. Довго і терпеливо вела вона Іломера плутаними людськими стежками, роздмухувала його пломінку душу. Колись після загибелі аланів їй хотілося, аби син їх вождя назавжди залишився тут, на Зеленій верховині. Світозар на дари не скупився, випрохуючи, аби вона відпустила хлопчика. Почувався винним. Вона ж прикипіла серцем до малого шибайголови, який вніс у її життя повний безлад. Вгамувати малого Іломера було все одно що взгнуздати вітер, який гойдається у яворових кронах та здіймає хвилі у Рай-річці. Очамріла Дана гасала Пралісом, винюхуючи його сліди, мала суворого наказа не спускати з хлопця очей, але малюк, здавалося, мав крила. На його бешкети скаржились їй сердиті сороки — розорив гнізда. Руді білочки у розпачі метеляли хвостами — де наші зимові запаси? Іломеру нічого не було варто заповзти у ведмежу берлогу і підняти зі сну самого вуйка лише для того, аби його осідлати і дістатися з лісових нетрів на Зелену верховину.
— Хлопець росте, — пояснювала вона стривоженому Пралісу.
— О так, — шарудів сіверко. — Людська дитина росте, але колись вона виросте, і хто зна, чи не ще більше лиха від того, хто знає наші таємниці...
— Він дитина лісу, — заперечувала вона. — Він один із нас.
Мовчав Праліс, насунувши зелену шапку на самі очі.
На його бешкети вона заплющувала очі. Тільки б не дивився вниз — де світиться вогнями посад, де міцно злюто-ваною вервечкою снується життя людського народу.
Іломер, здавалося, розумів її страх. Ніколи з нею навіть не заговорював про той світ, який у долині. І навіть ніколи не дивився туди при ній. Пустував, сміявся, об'їжджав вовків, нишпорив по всьому її непростому господарству. Був щасливим, сповненим життям. Він ще був дуже малим, нерозумний п'ятиліток, коли одного разу винувато придибуляв до неї і дитячим підбаском рішуче прогуготів:
— Я піду туди! — І показав ручкою униз, вперті очі пильно дивилися на неї злими чорними вогниками, і посеред теплого сонячного дня її нараз скувало холодом. Ось воно. Те, чого вона так боялася.
Говорила як з дорослим:
— Добре, синку, але ти повинен знати, що більше ніколи не зможеш сюди повернутися.
— Я знаю... Я не повернуся. — Ні, зовсім не дитячим був його рішучий погляд, не за один день, очевидно, вибрунькувалося у його дитячому серці це рішення.
...Усе ж він повернувся. Нескоро.
Світозар міг стати оборонцем у його мізерних літах, але коли потроху почав вступати у людський світ, довелося хлопцеві випити повну чашу жорстокости і цькування. "Вовченя. Зміїний виплодень. Упиря". Страх перед нею уповні перенесли венеди на малого чорноокого хлопчину — сина Великої Матері, як його згодом назвали, забувши про його справжній родовід.
Вона розуміла його і жаліла, але зробити це мусіла.
— Подивися їй у очі, — наказала вона і кивнула на білоголову гадюку, що дрімала у кутку печери. Неслухняними ногами підійшов він до Кари, та зашипіла, напружилася, і нараз біла голова блискавкою метнулася до очей хлоп'яти. Той скрикнув і відсахнувся.
— У тебе уже є страх перед Пралісом. Ти нанюхався людського духу. Тепер тебе цей світ не прийме. Ти тут лише гість, Іломере. Повертайся до людей, синку.
Понуро, опустивши голову, опускався він з гори, а вона вперше за роки гірко плакала: що ж, синочку, бережи себе, світ людей жорстокосердний, але ти повинен вижити в ньому, стати мудрим і сильним, а потім змінити його.
Ось тепер Іломер — володар Венедії. Її наука, її душа, хоч і не її кровинка...
Тепер можна нарешті спочити. І душа ж її полетіла в далечінь, за Праліс, за Рай-ріку, за крайнебо, вишукуючи там щось чи когось, знаного лише їй. Та, либонь, так і не відшукала, бо перегодом плач старосвітньої жінки став ще жалібнішим, ще розпачливішим: "Тепер повертайся, синочку... "
У неї колись був син...
У тому світі вона була уже немолодою, чимало літ минуло відтоді, як знайшла свій осідок на Зеленій верховині, не відаючи, що стане він для неї довічним гніздом.
...Вона нібито живе.
Нескінченною линвою тягнеться і тягнеться час. Дощ. Сніг. Жар. Холод. Сніжана уже поклала на лице білі пальці й виводить на ньому свої химерні узори. Вона давно живе, та іще молода, лише перший сивий кучерик, ще зовсім, направду, не помітний. Дана жалібно скімлить від голоду. Не запалюється огнище у холодній печері, не втримують задубілі руки крем'яне огниво. А далі знову скоропадь днів, ночей, що витягаються, витончуються у нескінченну сирівцеву мотузку, котру ледь чи й помітиш збоку. Вона намагається вхопити в руки кістяну голку — не дається. Нічого не вишити їй на благенькій тканці свого життя. Не залатати страшних діромах...