... І прийшла вість, що збройні загони воїв рушають сьогодні поночі на велику січу й, аби умилостивити чорних богів, їм у жертву буде принесено троє малюків. Звістку принесла заплакана Ярина.
— Такий звичай, — винувато хлипала, топчучись перед Апостолом, тулячи до себе своїх пуцьвіріньків. — Володар не може порушити старе законання...
— Скажи своєму володарю, що ще ніколи і нікому не принесла дитяча кров щастя, — суворо промовив Апостол Андрій. — Я... Я не дозволю іменем Того, Хто мене сюди послав, проливати безвинну дитячу кров мертвим ідолиськам.
Плакала Марія, ридала Дара: що? Що він може вдіяти супроти загону збройних вояків?
Апостол впав на коліна перед входом у криївку: милосердний Господи...
Швидко, як ніколи, сутеніло.
Притихли на своїх лежанках, завваживши тривогу дорослих, діти.
Апостол молився.
Неподалік вирувало людське ройовище, згукували жінки, іржали коні, гамір прорізали владні чоловічі окрики.
Коли геть стемніло, до криївки підступили вибрані вояки зі смолоскипами. Відкинувши вбік Апостола, який, розкриливши руки, затуляв вхід, вмент розшпурляли врізнобіч жінок, котрі з голосінням повисли на плечах. Цупкі руки вхопили двох лежачих біля входу хлопчиків-близняток, з рук нажаханої Птахи вихопили сина. Моторошні жіночі крики рознеслися над Венедією.
— Завжди одне і те ж, — буркотів старий, вайлуватий Ведмідь. — Плачуть, дурепи, лементують. Ні, щоб тішитися, що боги кличуть їхніх дітей.
Коли Апостол зі своїм гуртом дістався Священного дуба, там уже розпочалося священнодійство. Перекрикуючи дитячий плач, голосно промовляли воєводи, вони ж духобори, слова заклинань і молитов біля стоп дерев'яних ідолів.
Поспішали, викликаючи духів з крутих берегів, жовтих пісків; лісових, шляхових, хатніх, північних, полуденних, підземних і небесних в гості до жертовного вогнища. Просили лісовиків, водяників, перелесників, літавиць, грімниць, болотяників, польовиків, очеретяників, домовиків, нявок і русалок помочі в ратній справі. Волали до грізних богинь Наві, Яві, Праві, Перуна і Ясновида, пресвітлого Дажбога, Велеса, Купала і Лади буйних голів не стинати, рум'яних лиць не в'ялити, сімдесяти жил не стягати, порятувати життя батькові, материні, чоловічі, жіночі, парубочі, хлоп'ячі, дівчачі, дитячі. Змія лютого з чорною ворожою кров'ю відсилали на очерети та гнилі болота, де кам'яні столи послані, кам'яні кубки поналивані кам'яними медами; на великі пущі, де глас чоловічий не заходить, півень не співає, жінка не ридає; у ліси дрімучії, на піски сипучії, бо ж на землях Венедії йому не ходити, жовтих костей не ламати, червоної крови не смоктати. Один за одним вступали у співочу вервечку чоловічі голоси під жахливий крик чорнобрової Птахи, над якою, схиливши голову, чорнів Корінь. Губи стиснуті, посірілі. Бідолашна Горислава — мати близнят — лежала зомліла неподалік від пов'язаних тугою мотузкою близняток.
Іломер в жертовне коло не вступав. Стояв неподалік, відсторонений, почужілий, тонкі губи кривилися у бридливій гримасі.
— Стійте! Спиніться! — прорвався нарешті Апостол в середину кола. — Ім'ям єдиного і милосердного Господа заклинаю вас не проливати безневинної дитячої крови. Вона впаде на вас усіх, венеди.
Натовп ошкірився:
— Се чаклун, сол чужого Бога...
— Се він навів мороки на нашу землю! Се він посварив нас з нашими богами!
— Се він!..
— Убити його!
— Жертва! Жертва!
Венедійський ярчук вирував. Страх, переляк перед невідомим, страшним, що сунуло на посад, сіпнувся нараз гнівом і ненавистю до чужинця.
Овсій підвів руку:
— Спокійно, венеди! Що чините?
Не слухали. Іломер вхопився за руків'я меча.
— Кахи-кахи, — прокаркала пташиним голосом темна кощава істота, висновуючись простоніч з жертовного вогню, що палав біля Нав'їного жертовника. — Що, діти мої, знову затіяли ворохбу супроти богів?
Велика Мати, як завше, явилася невідомо звідкіля — виткалася з нічної темряви, з клубнів чадного диму. У руках в неї тріпотіли чорний ворон, чорний півень, на плечах побрикувало чорне ягня. Підійшовши до Ведмедя, вирвала з рук старого вояки, затерплого від несподіванки, жертовного ножа й одним порухом перетяла шиї ворону і півню, а затим, скинувши з плечей ягня, точним рухом заколола тварину. Безголові тулуби оросили багрянцем плаский, круглий камінь.
— Се священна жертва нашим богам. Іншої вони нині не потребують. Інша буде завтра — головами наших ворогів.
Стара жінка важко дихала, каркаючи у налякані очі венедів хрипкими словами.
— Чому тут перед жертовником наших богів стоїть цей старець, лежать сі діти, а не переступник, зрадник Венедії? Де він, я вас питаю?
Яструбиний зір вперся у володаря:
— Овсію, виводь з Венедії своїх вояків і дякуй богам, що не стали вони нині дітовбивцями. На віки вічні заклинаю вас не проливати безневинну дитячу кров.
Володар опустився перед Великою Матір'ю на коліна, попросив:
— Благослови, Велика Мати, на ратне діло. Поклала кощаву долоню на його голову:
— Вертайтесь з побідою, діти мої. Вертайтеся живими... — тихо шепотіла. Очі — дві сизі жарини котилися до високого багаття, закочувалися. Нараз вона нагло зникла.
Зашелестіло вражено жертовне коло. Про Апостола і дітей забули. Непослух Великій Матері одразу ж карався смертю од упирів, упирят, видів і видят, од вовчого нападу або укусу велетенської гадюки. Про це всі знали. З роду до роду передавалися страшні оповідки про те, як карала відьма тих, які ламали її законання.
Дітей віднесли до криївки. Птаха ледве брела, переступаючи важкими ногами, відходячи від переляку. Гориславу ніс Янек на руках, вона так і не прийшла до тями. Апостол пристав, поглядаючи, як крізь дубові воріття у земляному валу вислизали густі лави вершників. Гарцював на своєму конику повеселілий Іломер, навіть у темряві можна було вирізнити його гнучку, доладну постать. Відлунював радістю голос Кореня. Велетенська постать володаря при світлі місяця вражала величчю і спокоєм. Апостол хмурився, згадував три безпомічні дитячі згорточки і чолов'ягу з занесеним над ними ножем. Усе ж переборов у собі загородь, зітхнув, підняв руку, благословив венедійське військо.