Спостерігало за ним з ненавистю самарійське селище. Але до нього не наближалися, оминали дике поле здалеку своєю кучерявою стежиною. Лише зрідка трохи підступала стара жінка з холодним вигаслим тваром і кам'яними очами й злобливо, з обридженням дивилася на вбійника своєї маленької внучки. Він пікся жалючим болем, опускав голову і ще затятіше носив і носив каміння до дороги, щоб потім, заривши його у неподатливу твердь, сходити кров'ю і слизом од страшного запаху, який пронизав його наскрізь. Наскрізь...
Час спершу сипався на нього дрібними, маленькими камінчиками, а потім якось непомітно загупав по голові велетенськими брилами років, згинаючи його спину в дугу.
Зрідка з'являлися на дорозі його колишні поплічники. До них більше так ніхто і не прибився. П'ятірка вічно хмільних стражників гордовито чимчикувала утрамбованою його руками кам'яною бруківкою і, зауваживши свого колишнього напарника, зупинялася й дружно тицяла в нього пальцями, обснованими коштовними перстенями, вочевидь вихопленими з попелища Храму Бика. Вони хапалися за животи, спостерігаючи за його снуванням туди-сюди. Не раз зупинялися на постій на іншому боці дороги, котулялися у заростях квітучого нарду, виталовуючи дорогоцінні квіти своїми роздобрілими тілами. Філдей відводив погляд і піднімав наступну каменюку.
— Ей, дурню! — рикав до нього Фавн, шкірячи потворну пащу і уминаючи запеченого молодого баранця. — Іди-но до гурту, доброго вина наллємо, хліба дамо! Ось нового халата тобі принесли.
Він відмовчувався.
Фавн погрозливо розмахував волосатими лапами:
— Гидуєш, друзяко! Намірився стати чеснішим за нас? Не вийде, божевільний мугирю. Ось я доберуся й заберу тебе до сенедріону. Передають подорожчани, що ти і в святу суботу вергаєш каміння, улещуючи проклятих безбожників.
П'яно похитуючись на жаб'ячих кривулях, переходив дорогу, моцуючись до бійки, та тут же натикався на стадо кам'яних здичавілих биків, що сірою лавою сунули на нього.
Фавн повернув назад до гурту.
Ніхто не спускався до кам'яного, проклятого Богом і людьми, поля.
Він був один на цьому безлюдному острові посеред квітуючої землі, яка бриніла людськими голосами, повнилася людською працею.
Він був сам-один, і йому ніхто не міг допомогти.
Часто вночі до самітника заповзав відчай. Філдей вихоплювався із своєї нори й у темряві оглядав свої володіння. Маленька лапичка живої, паруючої землі, а довкруг камінь, камінь, камінь...
Брав до рук свого пощербленого меча, підносив до горла, але тут же його овівав запах трави, коріння розлущувало камінь, вистрілювало блідими, зеленими стрілочками, які стрімко спиналися уверх, здіймалися високо в небо, гуготіли знавіснілим зеленим вогнищем. Він упокорено випускав з рук меча: він не заслужив смерти.
А вранці знову зубами, лобом, руками, ліктями, грудьми вергав кам'яне громаддя, котуляв, котив, носив, тягнув на своєму карку і на оленячій шкурі. Люто, нестямно змагався із кам'яним змієм, якого не в силі побороти нікчемний людський земляний черв'як.
Та все ж поле потроху оживало.
Живий клаптик поволі збільшувався.
Він зарікся озиратися, се тільки побільшувало його муку.
...Гупали, гупали роки.
Молодий колись мужчина став висхлим волохатим звіром із зацупілими нечуткими м'язами. Старіли і його колишні братчики.
Як завжди, вони чалапали гарно утрамбовною кам'яною дорогою, та вже не припрошували його до своїх трапез, лише лиховісно крутили вирлами й кидали слова найстрашніших проклять у його бік.
Філдей тягнувся серцем до кучерявої веселої стежки, якою йшли і йшли самаряни, несучи у високих глеках чисту воду зі святої криниці.
Вода... Він марив чистою, прохолодною водою, в яку можна зануритися спечним обличчям і пити, пити досхочу, не міряючи ані на краплі, ні на ковтки.
Воду він збирав з кам'яної довбанки, накривав зверху кам'яним плесканцем. Вода швидко випаровувалася влітку і просмерджувалася. Тепла рідина не втамовувала спраги, але це було все, чим міг підтримувати висхлу плоть.
Та він не міг попросити води в цих суворих людей.
Гуп...
І ще раз гуп...
Минуло двадцять років. Він їх не рахував. Пощо?
Зненацька його колишні, уже постарілі, підручні засновигали дорогою все частіше. Вони тепер навіть не дивилися в його бік, мали інший клопіт. Вони учеписто тягнулися за невеликим гуртом навколо високого тендітного чоловіка у золотавому плащі. Світлим метеликом він маяв на кам'яній, добре вимощеній дорозі і, обнімаючи за плечі мандрівців, щось лагідно їм промовляв. До закладника кам'яної пастки зрідка долинав його голос, і Філдей затерпав од болісного щему, що вперше так лагідно торкався його зашкарублого, зароговілого тіла.
Хім, Вепр, Самул, Фавн, Роня — згорблені, у брудній одежі — ненадовго їм вистачило золота з поганського попелища, подзенькуючи щербатими мечами, нипали за гуртом, іноді мовчкувато — коли до гурту прибивалися люди з навколишніх поселень, здебільшого лихословлячи у їх бік.
З наростаючою тривогою він спостерігав за дорогою.
Якось він побачив, як Фавн, люто клацнувши зубами, по-шахрайськи глипнувши у бік чорнявого молодого чоловіка, який ледь відстав від гурту, зігнувся й почав видовбувати камінь з дороги.
Щоб кинути в спину?.. Камінь...
З його кам'яного поля...
Філдей люто заревів і, вискочивши зі своєї неприступної засідки, кинувся до дороги, розмахуючи ведмежими лапами і грізно блимаючи очима.
Фавн розігнувся і потупцяв геть на кривуватих ніжках, а на Філдея поглянув чоловік у золотавому плащі...
Глянув розуміючими, добрими очима. І нараз усміхнувся світлою, вдячною усмішкою.
У грудях заклятого пустельника щось схлюпнуло.
Загорілися, засяяли золотисті йорданські іскорки, але вже не пекли, не мучили, не катували.
Війнула запаморочливим духом печальна рума-трава. Та в тому запаху уже не було загрози й ненависти, лише безкінечна журота і печаль.
Чоловік пішов собі далі.
Хитався, хитався світ...
Вранці, тягнучи дрібні каменюки у своєму мішку, він знову натрапив на того ж чоловіка, який міцно спав, опустивши кучеряву голову на холодний камінь. Філдей стривожився: як так? Де охоронці сього дивного чоловіка? Чому вони полишили його самого? А що, як гадюка з його поля? А якщо набредуть на нього храмові стражники?