Берегинею Венедії...
Великою Матір'ю...
Але то було уже після того, як зійшла вранішня роса з маленького серця, відквітувало воно шаленим квітуванням першого й останнього кохання, вигоріло породільними хрипами, та й заледеніло...
Коли вона власними руками —оддала свого первітка-сина — у далекі світи...
Великою Матір'ю нарекли її венеди, хоча й не відали, що вона направду колись була матір'ю. Заховано було її життя зеленою лісовою сторожею і вовчими чатами...
Місячна сльоза скотилася майже до солом'яних дахів посаду, черкнула солом'яних стріх — і зупинилася. Старосвітня істота учепистим зором пильно вглядалася у долину. Принюхувалася.
Поруч шипіла велетенська білоголова шкурупея — зміїна володарка. Гадюка приповзла за козячим молоком, яким відьма поїла її щоночі.
— Що, Каро, скоро і тобі на роботу?
Гадюка, скрутившись у клубок, дрімала. Зате прокинувся Ясновид, підняв з крайнеба велетенську руду голову. Заворушилися люди у венедійському посаді. Як завше, підлетів майже впритул Священний дуб, клопочучись: як же поживають синочки-дубочки у лоні його далекої, богатирської жони. А до неї посунуло стовписько ідолів, й кам'яна подобизна лиховісної богині Наві затряслася од переможного реготу, тицяючи на свою жертву кам'яною рукою. Почулося калатання мідного била.
І розпачливий крик Іломера...
Глава 15
КОРАБЛІ ВІДПЛИВАЮТЬ...
Іломер кричав, обхопивши голову. Знетямленим та страшним, перекошеним од несвітенного страху було його лице.
Спершу він натрапив на тіло мертвого чужинця Філдея. Той лежав, розкинувши руки, у густій траві. Стривожено приглядівся — у грудях чужинця стримів меч — на рукоятті знайома покміть. Сам вручав його колись під час бойової виправи Носу. Вдарив тривожну громотушину по своєму щиту, з посаду до нього мчали на конях дозорці, помітили, заметушилися чатники на валу. Він нахилився ще нижче над трупом, і тут йому в очі впала скривавлена латочка чогось до болю рідного і дорогого. Іломер задрижав од жаху — рукав мережаної сорочки його Орисі...
— Лебедю! Братику! — закричав до першого верхівня, який підскочив до нього. — Паняй у посад. Знайди Орисю! Привези сюди Орисю! Ори-и-и-и-сю!!!
Той тільки зиркнув на скривавлену латочку і вгатив коліньми, кидаючи скакуна в скажений галоп.
Невдовзі біля молодого ватага збилося бурло. Примчав Овсій з воєводіями, з'явився зчорнілий Апостол з Янеком, люду прибувало. Корінь, Пугач, Вирвихвіст обмацували кожну травинку, принюхуючись до слідів.
Іломер не брав участи в загальній метушні, дивився-видивлявся на дорогу, звідкіля мав з'явитися Лебідь.
— Ти нічого тут не зачіпав? — допитувався Овсій, та хлопець його не чув. Застиглий зір пригорів до дороги. На лобі тривожно тріпотіла здута синя жилка. Лебідь з'явився нескоро. Сам... Скочив з хропучого коника і, затинаючись, не дивлячись своєму начільникові в очі, повідомив, що в посаді Орисі немає, пропала.
— Та вона начебто з підкоморіями вчора увечері виходила за воріття Венедії. — Сивокінь почухував потилицю. — Я кимарив у воротарці, аж бачу — тулиться дівка боком до групки наших торговців. Подумав: привиділося... Тільки ж вони начебто уже всі повернулися...
—Та ні, Орисі з нами не було, — твердо сказав Терпило — наглядач за венедійськими ямами, оборами і коморами. — Не було її з нами. Не ходила вона до греків.
— Греки!!!
Іломер закричав страшним і пронизливим криком, сіпом скинув Сивоконя з кінського крупа і повихорив у напрямку Рай-ріки.
Кораблі відпливали...
Сонце намагалося зупинити їх вогняними долонями, пінисті хвилі билися об чудернацького дерев'яного звіра на кормі, жалібно кричала, пориваючись до борту, тоненька золотоголова дівчина: "Ладо, Ладо мій, рятуй!!! Рятуй!!!" Її обступили грецькі купчики, затуляли рота, та вона вивіркою вислизала від страшних рук і кричала, кричала: "Ладо мій, мене продав мій батько — Гор! Він, Іломерку — він!!! — чужинця — Гостя нашого убив! Чужинець хотів мене порятувати, а він ударив мечем! Ладо мій, ладо мій!.. "
Дівчину таки скрутили.
Іломер на коні рвонувся через урвище, злетіли бризки, поплив, вимахуючи мечем і понукуючи хрипким голосом коника. Пізно... Запізно! Кораблі на середині ріки. Високо здійнялися весла. Разом опустилися.
По-ле-е-етіли...
Ось вони на закруті, ще видно чоловічі постаті, іще чути крик дівчини, —та уже ані мечем, ні списом, та ні ратовищем...
Венеди мчали конями понад Рікою, ще встигли почути:
— Батьку! Що ти накоїв, проклятий батьку!?.
Загін Іломера помчав далі. Овсій, різко осадивши змиленого коника, подався навспак. Їхав повільно, чіпко видивляючись по сторонах, враз постарілі очі виколихували темну і страшну думу: "Проклятий батьку... Брате мій... "
Шуміла, кричала, брязкала мечами і ратовищами розтривожена Венедія.
В різні кінці Пралісу на сторожові застави летіли загони. Скоро стало ясно, що Гор знову зумів прослизнути мимо заборол і що його немає в венедійських весях, займанках і висілках. Кривавий слід уривався біля річкового броду... Дана
— служка Великої Матері, яка вела погоню лісовими хащами,
— довго крутилася на піщанистій луковині і враз сумно завила, піднявши морду до жалючої бороди сонця.
Чорнобог тієї ночі змете всі зірки з небесного зводу своєю темною дланню. Світачі з палаючими смолоскипами обступлять чужинця, який лежатиме на уквітчаних марах, покритий мережаною веретою під безшелесним Священним дубом. Тільки десь у непроглядній височині на його вершині сумно перешіптуватимуться слов'янські боги. Апостол промовлятиме слова молитви, він не дозволить чинити криваву жертву з чорного півня і чорного ворона. Попросить дереворубів збити де—рев'яного хреста. У свою чергу Овсій попросить в нього дозволу поховати гостя за слов'янським поконом і венедійским Законом.
На світанку спалахне багаття. Світло з'єднається з світлом. Вогонь з вогнем. Опустить золоту голову Ясновид у чаші з золотистими медами.
Душа іудея усміхнеться і полине до того, кому так прагнув служити на землі.
Венеди скажуть на учті, що був він добрим чоловіком, та от ніхто не бачив від нього усмішки і ніхто не чув його голосу.
— То був великий лиходій, він багато скоїв зла, а потім народився ще раз — в любові... І вам він приніс цю любов. — відкаже Апостол Андрій.