— Відала, що він прийде?..
— Сподівалася... Я прозирала стільки зла в людських душах, стільки глупоти й озлоби. Я могла, і то не завжди, спинити зле дійство, та я не могла і не можу побороти саме зло. Не під силу се людині. Була б молодшою — пішла би за ним. За ним би пішла... Але, — сухий борлак судомно засмикався, — я довго жила, я прожила уже свій вік. Хоча... для мудрих розстаней не буває. Його сила від неба, і я туди скоро піду шукати його мудрого і справедливого Бога. Там — те, що я ніколи не мала в людському світі. Там спокій...
— Ти для цього мене покликала? — Іломер обережно погладив її шелестливі пальці.
— І для цього. Та ще хотіла тобі сказати, що закінчуються благословенні часи Венедії. Плаче наша земля, синку. Йдуть на нас орди неміряні, немає у венедійських числів'ях для них Слова, холодні й жорстокі у них серця. Я покликала тебе, аби сказати, що треба венедам бути готовими до далекої дороги.
Іломер вжахнувся..
— Ти хочеш сказати, що нам треба полишити рідну землю і не оборонити її від песиголовців? Та краще ми всі поляжемо тут, як мій батько, як моя мати, їхні побратими, аніж полишимо їхні могили на глум.
— Будь мудрим, сину з роду орланів. Твій батько був могутній духом, він не знав страху і не боявся смерти. Я багато з ним розмовляла, Іломере, не знаєш ти того, як тяжко він карався за те, що зратився з силою, набагато більшою за його дружину. Що не вивів своє плем'я з вогню, а кинув людей як, стратинців, на погубу.
— Не міг він того казати, Велика Матір, він загинув як герой і знав, що славна смерть ліпша безчестя. Не міг він того казати! — Смаглявими щоками текли злі сльози.
Відьма зітхнула:
— Справжній вождь повинен думати не про власну славу, а про своє плем'я. Знати його минувшину. Прозирати в його будучність. Відати, де відступити, де спинитися. Де повести в переможну брань. Помисли, синку, — у літа, віки ти повинен провести оратаїв, мисливців, будовців, воїв, героїв. Ти повинен думати і за тих, що прийдуть потім, і за їхнє життя.
Іломер вражено застиг:
— Але я не володар Венедії, Велика Мати. Та й не буду ніколи. Відаєш сама: венеди таки зламали завіт Світозара. — похнюпився, — Я ж розповідав тобі...
Відьма знову заскрипіла дерев'яним сміхом:
— І володарство втратив, і коника не знайшов...
Він, спаленівши, колупав носа. Пригода вийшла справді не вельми. Прочув він від вивідників про коня — не простого коня — Див-Коня, чорного, як ніч, швидкого, як блискавиця. Овсій послав його в Степ головним над стадниками зайняти новий табун для посаду, а він самоправом відмикнувся од ватаги і пару тижнів тягався Степом, винюхуючи сліди омріяного скакуна. Воєводії після його безславного повернення забряжчали мечами: хлопчисько! мандрьоха! Та й застановили: доста! Натерпілися! Зняти в нього право на володарство і передати його Ведмедю — з роду Світозара о третіх. Овсій, щоправда, заперечував, та коли збирається коло старшин у часи миру, він сам йому улягає.
Відьма погладила його кісткуватою рукою по голові:
— Вождів обирають робітні венеди, коли хліб достигає і корови тучніють. А коли приходить лиха година, то володарем стає той, хто більше на себе візьме. У лихоліття на володарство не кличуть, його беруть.
— Цур! Пек! Та що ж ти, Велика Матір, хорониш зараннє
Овсія?
— Дай, Велесе, йому здоров'я! Кланяйся йому від мене. Добрий орач і дбач. Та скажу тобі, сину: не йому дано порятувати венедійський нарід. З доброго духу він рожденний та ярим вогнем не калений... Чи ж я не хочу добра венедам? — Задивилася на срібне око місяця, пристрожила голос. — Будь мудрим єси, сину славетних батьків. Не на володаря сподівайся нині. Ти начільник молодої ватаги. Розсилай вивідувачів, став у Пралісі сторожу, винюхуй, вислухуй. Стань лютим вовком і мудрим змієм, білкою-переліткою і сірою птицею. Борони Венедію — україну роси і дерев. Та боязко мені, страхаюся — не вистоїть наше плем'я супроти такої сили. На мою Верховину падають птиці з обгорілими крилами, прибиваються телята із запахом людської крови. Заблудні пси виють по-вовчому. Їх багато, Іломере! Вони не полонять, не злодіюють — вони палять і вбивають. — Стривожено повела вбік гострим дзьобом: — Борони рідну землю, сину, але тобі мій завіт: коли побачиш, що сили нерівні, не важ життям всього нашого роду, виведи людей на безпечні землі. Ся орда знищить і пожере сама себе. Ти ж мусиш зберегти людей, вони потім повернуться сюди.
— Що се за покручі, — Іломер хапнувся за меча. — Якої землі? Якого слова? Де їх шукати?
— Вони вже у самій Венедії, Іломере, — сумно мовила стара жінка, враз стривожившись, і принюхалася ще раз до нічних запахів. — Я чую, ось зараз, тепер, туди заповзло зло. Тобі треба поспішати, сину! Боги, тобі треба поспішати! Він скочив на рівні ноги, готовий до лету:
— Лечу, Велика Мати, тільки скажи наостанок: ти що, відрікаєшся наших богів, яким слугувала ціле життя?
Вона сиділа оцупіла, напружена:
— Я не богам служила — людям. Невже ти ще цього не збагнув? Та ми ще про це поговоримо. Ще у нас з тобою буде стріча. Зараз запам'ятай, майбутній володарю Венедії, коли прийде найважча хвилина — відвали жертовний камінь з требища Наві.
Іломер відсахнувся:
— Дорогу до Чорнобога, до підземного світу?
— До життя, до порятунку, мій сину... Гірчило...
Іломер гнав Пралісом, переганяючи сіромаху. Кров гуділа у скронях і заважала слухати голоси посаду. Ні, таки тихо, спить Венедія: що ж могло там трапитися, аби Велика Мати так знагле перервала розмову? Не принесла йому стріча з відьмою полегші... Не принесла...
Глава 14 ДІВЧИНКА РОСИ
Закам'яніла тінь зажитньої жінки знерухоміла під срібною сльозою місяця, що котилася зажуреним небом. Дивилася на стежку, якою помчав хлопець. Бачила його — не бачила. Не кровний, та син... Нелегкий йому випадає жереб. Але не відкаснешся.
Нелегкий, та не найстрашніший...
Вона від свого захотіла утекти дуже давно, ще коли дерева уміли літати, а зірки чалапати золотими ніжками поруч з руденькою дівчинкою Росинкою.
Закладався дитинець Венедії. Кров безвинної дитини мала освятити землю, яку слов'янський рід венедів обрав за своє осіддя. У неї живої! — живої! — мали вирвати серце і закопати його біля підніжжя дуба-нелиня, на якому мали оселитися венедійські боги і духи — оборонці нового славного посаду. Венеди встановили своїх ідолів, яких принесли на нову землю. Біля підніжжя кам'яної, грубо витесаної фігури богині Наві проростала з землі замшіла плитаста каменюка — ліпшого жертовника годі було шукати. З ближніх і дальніх городищ сповзлися відуни, духобори, жерці, які мали своїми криками і молитвами, співами та замовляннями скликати богів до їх нового осідку. Та ще тонесеньким голоском маленької дівчинки Росинки.