Але тут наперед ступила жінка з очима молодої орлиці і простягнула володарю венедів маленький ворушкий згорточок — свого сина. Дитя прокинулося од важкого голодного сну і жалібно заплакало. Похнюплені, присоромлені, чапіли сивовусі розбишаки, опустивши зброю додолу.
У привітальному поклоні схилився перед прийшлецями Світозар:
— Ласкаво просимо до нашої Венедії, дорогі гості. Ви тут під захистом наших богів і нашого Закону!
Гостей помістили у теремі Світозара. Дали їм усе, що треба, — харчі, гойові настої, помічні трави, одежу. Венеди зробили все по Закону, та серця не лежали до цих чудернацьких зайд. А може, то й не люди зовсім, шепотіли по закутнях, може, то покручі пробралися у посад. Гості то гості, та не знайшлося в посаді нікого, хто би поборов у собі острах перед чужинською мовою, чужим одягом, чужими духами. Їх не кривдили, занадто шанували своїх богів, та за спинами високих, кремезних чоловіків, які дуже скоро очуняли і завеличалися, літала віда, що знаються вони з чорнобогами, бо ж немарно таке чорне в них волосся, такі темні очища — дивляться, як випікають. Дівчата на те мали інакшу думку, бо ж таки не одна затято колінкувала перед Ладиним деревом, вимолюючи в химерного бога кохання уваги чорнооких чужинців. Та де, в яких краях звертали увагу на дівочі сльози? Не вистачить наречених чоловіків у Венедії, посадять зграйку зарюмсаних венедок та й повезуть по інших словенських станах на оглядини, може, кому і приглянуться? Більшого глуму важко й придумати для дівочого серця, та був і більший — се коли віз повертався, а на ньому паленіюча од сорому молодесенька мизя, яка не здалася нікому на нінащо. Вакуй тоді вік у своїх сестриць та братів, вибабуючи їх приплід. Венеди, дослухаючись до раювання дівочих голосів у дворищі володаря, казилися од люті: дочок наших захотілося, бісовим челегейдикам!
Роздратування у посаді наростало: скільки зайвих ротів, самим їсти нічого. Риба у ріці пропала, звір пішов далеко у Праліс, подалі від венедійського посаду, а як на те — лютий недорід. Всі чекали приходу богині Сніжани з острахом і тривогою. Та коли зима скаменувала голубі плеса ріки, замаяла білим квітом Праліс, риба повимерзала, а ями з солониною пограбували ведмеді, однієї морочної ночі задзенькотіли мечі об щити.
І загудів над Венедією мідний Пан.
Чужинців змотузували і поставили перед требищем богині Наві. Ідоли ласо перезиралися, освітлені жертовним вогнищем, стривожено подзеленькував заледенілими гілками Священний дуб.
— Ви принесли нам нещастя! Наші боги вимагають жертви! Ви повинні умерти!
Такий був присуд Венедії, одноголосний присуд великого роду, супроти якого Світозар нічого не міг подіяти. Сеї ночі у посаді владикувало віче. А йому залишалося тільки молити богів, аби його самого, вождя, який накликав гнів венедійських чорнодухів, не стягнули на требище і не проламали голову кам'яним біяком. Молодий поводир антів благально простягав руки, вказуючи на свою дружину з дитям, молив залишити їх живими...
Та венедійський голодюк, знавіснівши од зими і голоду, був невблаганним:
— Смерть усім! Смерть!
Здійнялися кам'яні молоти, за мить людська гаряча кров мала скропити морхлу кору Священного дуба, оросити губи дерев'яних ідолів. Пощади не було. Світозар, який встиг прив'язатися до своїх гостей, а надто до чорноокого веселуна вождя, закрив долонями сльозливі очі: прощай, брате... Тиша... Тиша... Відвів долоні: кісткувата примара з потрісканим, вигорілим, вивітреним дзьобом розмахувала ціпурою просто над його головою.
— Велика Мати, — з пострахом відступила венедійська громада. — Відьма...
Велика Мати стояла в оточенні зграї велетенських вовків. Голубуватою слюдою поблискували дикі вирви очей, клацали ікла.
Жінка щось тихо прошамотіла, й вовгури оточили нажаханих полоненців. А вона гострим кістяним ножем перетнула пута на ногах та руках чужинців і владним жестом показала на Зелену верховину, яка чорним стрімчаком прорізала досвіток.
— Я прошу вас усіх до себе в гості, — Хрипкий голос ніби каркання чигрин-птиці, відлунився у моторошній тиші. Захрипіли звірі, клацнули ікла, голубувата слюда вовчих шереп запливала червоною барвою. Венеди відступили ще далі.
Велика Мати взяла з рук знесиленої матері посинілий від холоду згорточок і пішла попереду чужинців. Ті рушили за нею, нажахані, та все ж сповнені невиразної надії.
Десь перед тим, як вийти із кола Священного дуба, вона ще раз повернеться до гурту:
— Зло чините, венеди! Ви не діти доброго батька Даждьбога, а вбійники. Де ваші рогатини, списи? Чи руки ослабли, чи душі повимерзали? Сніжана уже відступає, в Праліс повертаються олені, вепри. А чим сі люди завинили перед вами? Тим, що попрохали у вас помочі та притулку? Тьху!
Вона люто сплюнула на землю і вдарила по ній костуром. І несвітенний жах знову охопив венедів: на святу землю плювати не можна, бити її не можна. Проклятий буде рід, який на ній живе. Грішний і проклятий.
Відьма з гостями в оточенні вовчої сторожі зникла у лісових хащах. Світозар встав навколішки, поцілував мерзлу тверду землю:
— Прости нас, Мати Сира Земля!
— Прости нас, Свята Мати Сира Земля,— вторив йому гурт перестрашених венедів!
З того дня про зайд ніхто не чув. Вони заховалися у теплій та просторій печері Великої Матері. Коли відступили морози і в посаді з'явилися харчі, рід постановив відносити частку до підніжжя Зеленої верховини. Боязко наближалися посланці до кам'яної обителі Великої Матері, де постійно крутилися вовки — сторожова чата відьми. Знали, що ніхто їх не зачепить, та все ж полегшено видихали, покинувши на стежці дари, і давали лиха своїм солом'яним постолам.
Вони боялися гніву Великої Матері, вимолювали у неї прощення перед требищем богів, знали-бо: людська жертва може бути принесена в жертву богам тільки з її на те заруки. І жертвою може бути лише кривдник, тать, зло-чинець. Вони порушили древню угоду, Закон, і боялися кари.
Але Велика Мати мовчала.
Тихо було на Зеленій верховині.
Лише зрідка уважне вухо вловлювало сміх дитини чи легіт жіночого голосу. Венеди боялися кривавої мсти чужинців, які були добрими вояками, виставляли дозори, аби ті не захопили їх зненацька. Та біда прийшла з іншого боку.