Він, приклавши долоні до уст, погутькує справдешнім пиргачем, і з-за копиці сіна до них підкочується щупленький горбань, кланяється доземно володарю та своєму молодому начільнику.
— Все тихо, — шепоче ледь чутно, — наброївся медом та й спить.
— Ти також покимар поки що, Носе. — наказує Іломер. — Завтра день великий. Але так, щоб одне вухо усе чуло.
Ніс ще раз б'є відклінного, не знати кому нижчого. На Іломера світить зором відданого собаки — приручив-таки молодий зверхник своїх баламутів. Зелений, гарячий, а таки вождь. Оно як пишно поводить головою. Скоро в пір'я уб'ється і в спину почне дмухати.
— Гаразд! — суворо киває головою володар. — Тільки хай в очі Гору не лізе! Ні до чого! Химерія то все! Та й у Пралісі обережніше, знаю я твою скажену вдачу! Хлопців бережи! В разі чого — гості нечекані — в бійку не встрявати, одразу до Венедії! — Голос владний, таки його поки що зверху. Чи надовго?.. Ано за пару літ ударить в мідне било і заволає першим: "Жертва! Жертва! Чиніть требу, венеди!" Та й забудуть поселяни отвержені труди старого вождя, бо новий молодий володар видасться їм бажанішим, можнішим, і червоною росицею скипить його кров на Нав'їному жертовнику.
Роздратування зростає, сердито повертається спиною до хлопця і повертає за густий малахай малинника, що обплутує стежку.
— Володарю! Батьку! — підбасок молодого начільника ламається і нараз пускає тоненького півня.
Овсій рвучко обертається:
— Чого тобі іще?
Іломера не впізнати: зніяковілий, збентежений:
— Хочу привести до своєї хати Орисю, за жону хочу її брати, та батько її грозиться забити до смерті, якщо порушить його волю.
— Не хоче віддавати тобі, шалапуту, свою доньку? Маєш дяку за свої витворки.
Іломер колупає босими ногами землю. Світить злими очима. Губи тремтять. Овсій хмуриться: сваритися за племінницю з Гором не хочеться, підніме ґвалт, що затискає його право. Втім: яке право? Орися — не роба його, рожденна у вільній Венедії, з володарського роду. Негоже чинити примус над її життям, але балачка з Гором буде тяжка. І так ображений, бо ж таки чує недовіру з боку венедів: страшна віда Великої Матері розлетілася уже по весям, треба зняти з нього підозру або... Або ж довести переступ. Тільки через одні казання хай навіть Великої Матері не поставиш людину на дибу і вогонь. По Закону вчинить з Гором — пустить по його сліду вивідувачів, по Закону і з його дочкою. Тільки ж Закон Законом, а чи ж така вже дивація у Венедії, коли силоміттям батьки видають своїх дочок за нелюбів. Овсій роздратовано скрипить зубами: морока...
— Пощо питаєш мене? Сам відаєш — вільна венедка єсьм, роби, як законали наші предки, — веди до дерева Лади, чини требу і клич людей на Толоку. Будемо терем вам ставити. Досить венедам тулитися, як мишам, по земляних та глиняних норах. Я... я також прийду.
Іломер з розмаху гупає головою просто у пилюгу, а потім кидається Овсію на шию, в грудях хлюпають буйні хвилі Райріки. Збоку, з заростей малинника, чути зраділий сплеск дівочого голосу.
Хлопчисько... Овсій простує додому хвильовою стежиною і хитає головою: спробуй дай ради з таким. Не втерпівши, озирається: над Венедією ошаліла крутіж зірок, пливуть, вимахуючи кучерявими обмахалами дерева, а над усім пролітають дві сліпучі тіні ошалілих од щастя закоханих. Мана... Овсій смикає себе за вухо і збентежено відвертається.
Глава 10
ТОРГИ
Наступного дня Гор щез. Заплакана Орися билася над трупом задушеного Носа. Іломер ще на досвітку погнав зі своїм загоном у Праліс. Овсій послав слідами брата чотаря Муху зі своїми вояками, та ті підвечір повернулися ні з чим. Венедія затерпла у тяжкому передчутті, у поля вирушали, озброєні мечами і списами. Ворота зачинилися на всі засувні. Чекали Іломера, та той воловодився декілька діб і стільки ж посмурнілий Овсій стовбичив на головній вежі. Нарешті із Дикої Пущі вилетіли змилені коні молодої ватаги.
— Біда, володарю! — Іломер скочив з крупа гнідого коника і виструнився перед Овсієм. — Два висілки батька Роса попалені, у селитьбах всі мертві, нікого з живих не залишилося. Наші рудокопи також усі мертві.
— Як? — схопився за горло володар Венедії. — Хто?
— Не відаємо того. Обстежили розори, сліди уже запалися. Та мислю, що нападали поночі, коли ніхто не чекав. Хтось вів такий, що добре знав наші дороги і стежі. На висілок бортників напали з боку Білчиного гнізда, так сліди показують, а туди чужий, сам знаєш, не пробереться. Глухі місця. Заховані скелями і болотами. Дозорців порубали на місці. Сторожові вежі зірвано. Як се могло статися, володарю? У посаді батька Роса ніхто нічого не почув, ми туди принесли вість першими. Та й гамарників наших біля самих печей стяли. А можі вони були жилаві, без підступу не обійшлося. Облетіли ми Пралісом аж до білочників, та ніхто нічого не помітив. Чуєш, володарю, такий розбій на нашій землі, а ніхто нічого не завважив!
— Чую, Іломере...
— Посилай за Гором, батьку. Чини йому спит вогнем і залізом. Питай, звідки прийшов, якими дорогами?
Овсій опустив голову.
— Знаю, володарю, що брат твій єдинокровний, та мусиш тепер таки дослухатися до слів Великої Матері, мислю так, що є правда у її словах. Чини спит своєму братові, вельможний володарю!
— Немає Гора у Венедії, — слова скреготіли, як камінь по жорнах. — Утік...
— Як? Як міг Ніс його упустити?
— Ніс, твій дружко Ніс мертвий, Іломере... Видно, удушив його ускок, що назвався моїм братом...
Молодий начільник померх:
— Покруч він безрідний, а не твій брат, володарю. Орися? Що з Орисею? — На потьмянілому обличчі проступили жили.
— Плаче...
Іломер захитався: "плаче... "
— Страшна справа скоїлася на наших землях, володарю...
— Скликай венедів на військову раду, молодий начільнику!
Над Венедією забубонів мідний пан.
Іломера і молодих чотників допитували довго. Воєводи крутили головами, не розуміючи, як безгучно вчинену таку уразу. Хто? Певкіни, фени? Таж ті нападають зазвичай далеко пізніш збору урожаю, налітають по першому сніжку, і цікавлять їх насамперед обори та комори. Лісові загони лазуряків, яких чимало розвелося у Пралісі? Але ті також ніколи не випалювали людських гніздовищ. Рабували, захоплювали бранців — так. Та не виталовували дощенту висілки та займанки, не вибивали до ноги словенські роди. "Щось не так", — перезиралися венедійські верховоди: пощо лісовим розбійникам згари, з яких не візьмеш потім нічого? Якщо на венедійську землю прийшли невідомі оружні нападники, то де вони ховаються? Великим загоном неможливо непомітно пройти повз стільки поселень. Сиві, досвідчені войовники розгублено чухали потилиці і завзято сперечалися, не будучи в змозі дійти якогось рішенця. Не може ж такого бути, що якийсь із словенських родів почав колобродити, пішов на своїх родаків, зманений легкою поживою. Хоча... І не таке бувало під сонцем. Зиркали на почорнілого, паленого гірким стидом володаря: треба ж отакого — невже ж таки рідний братан володаря вчинив переступ супроти Венедії? А якщо він таки зворохобив інших словенів? Та вірити в те не хотілося. Одне ясно: Праліс треба оглянути добре, послати вивідників на Волинь, у Великий Степ. Нападники повинні бути покарані. А головне: з-під землі дістати Гора. Якщо він привів убійників, то чекай великої біди: брат володаря утаємничений у всі їхні заманки, засіди, знає місця дозорів, криївок. Все треба поміняти, збільшити сторожу і дивитися у всі очі. Розходилися пізно, смурні, невдоволені самі собою, кожному видавалося, що чогось не доп'яли. Назавтра і стар, і мал повинні були виходити на укріплення земляних валів. Цього вечора жертовні вогники горіли у всіх оселях яскраво як ніколи, обсновуючи темряву тривожними колючками.